ІІ зимові Юнацькі Олімпійські ігри в Ліллехаммері для студента першого курсу ІТРЕ Львівської політехніки Андрія Лисецького запам’ятаються, незважаючи на неідеальність українських сан і падіння, добрими заїздами – сьоме місце в командній гонці, а також враженнями від хокейних матчів, де він був уже не учасником, а пристрасним спостерігачем.
– У нашій команді було четверо саночників-львів’ян – Ігор Стахів, Олена Смага (в одиночних змаганнях) і я з Мирославом Левковичем (у санях-двійці), – розповідає спортсмен, повернувшись додому. – Ми починали кататися торік у вересні, каталися до листопада, а в новому році пробули два тижні в Ліллехаммері саме на олімпійській трасі, а також узяли участь у Кубках світу та інших світових змаганнях.
– На що налаштовували керівники української команди своїх підопічних?
– На два стабільні заїзди, без падінь.
– І все? Це середній рівень вимог, а чому не орієнтували на вищий?
– У нас нема санної траси, а, приміром, у Німеччині їх чотири. Влітку тренуємося в Кременці Тернопільської області, але там траса лише літня і не міжнародного класу. Одне тренування за кордоном для команди з десяти-п’ятнадцяти осіб коштує тисячу євро, та й якщо вже їдеш за кордон, то потрібно пробути там два тижні. Тільки перед Олімпіадою уряд виділяє нам трохи більше грошей, щоб ми хоча б вибороли ліцензії. Представники інших країн катаються на добрих трасах з вересня, дехто – ще й влітку, використовуючи замість полозів ролики. Вони мають перед змаганнями накатаних 100 спусків, а нам за шість пробних заїздів треба освоїти трасу, яку бачиш уперше, і це дуже важко.
Також виграють ті країни (зокрема Німеччина, Австрія, Латвія, Італія), які можуть робити й тестувати сани. Адже санний спорт дуже високотехнологічний, сани мають великий вплив на результати змагань – їх перевіряють в аеродинамічній трубі, як літаки – боротьба ж у санників йде на тисячні долі секунди. За кордоном є фірми, спонсори, а в Україні сани виготовляють у гаражі самі тренери, беручи за основу те, що побачили за кордоном. Взагалі, у нас через брак фінансування в команді нема навіть лікаря. Тож тренер – і мама, і кухар, і механік, і лікар… У закордонних спортсменів є великий стимул для тренувань, бо вони знають, що якщо добре тренуватимуться, то, маючи хороші сани, будуть перші. В Україні у 2006 – 2007 роках виробляли сани, на яких, якщо їхати рівно, можна було прийти до фінішу п’ятими, а то й третіми. А потім у всіх країнах почався технологічний прогрес, а ми лишилися на тому ж місці, що й були.
– А не можна купувати сани у закордонних фірм?
– Ніхто не продасть сани, які здатні потрапити в трійку призерів, бо це невигідно. Сани треба виготовляти під себе, під свій зріст, вагу, статуру. До того ж, виготовлення полоз – ручна робота.
– Тільки від досконалості сан залежить перемога?
– Ні, дуже багато для нас важить старт, під час якого ми розганяємося спеціальними шипами, які є на рукавицях, а тоді лягаємо на сани. Якщо добрий розгін, то ти можеш вигравати час на інших ділянках траси. До того ж, навантаження впродовж спуску велике, як у космонавтів. Тому дуже важлива підготовка спортсмена. Тренуємо силу, координацію (а вона нам потрібна, бо перепад висот до 100 – 200 метрів), ближче до сезону за допомогою бігу, стрибків – швидкість, тому що чим швидші ми на старті, тим більше привілеїв над суперником. Навіть якщо в тебе гірші сани. Хоча у санному спорті не буває, щоб спортсмен був перший і на старті, і на фініші.
– У санах-двійці, мабуть, важче їхати, аніж самому, бо мусить бути чуття одне одного, повна синхронізація…
– У двійці напарник, лежачи за мною, бачить тільки мій шолом і відчуває мої плечі. Коли ми входимо у віраж, який триває дві секунди, я повертаю голову і плече – показую, що маємо зробити. Говорити нереально, бо ми в масках. На швидкості 120 км він має відчути, наскільки сильний мій рух і встигнути сани повернути. Я займаюся санним спортом десять років, Мирослав Левкович – вісім, разом нас (а ми добре їздили в одиночних санях – виграли чемпіонати України) звели тренери. Перший наш спільний сезон я приїжджав додому в синцях, бо щоб стабілізувати сани, треба скинути ноги, а льодяні борти шершаві, комбінезон же дуже тонкий… На третій сезон, коли нам зробили нові сани, ми стали почуватися більш комфортно.