Катерина Гречин, тижневик «Аудиторія»
Назарій Андрущак

Троє політехніків цьогоріч здобули ґрант на підтримку досліджень молодих учених. Його фінансує МОН України.

Під орудою асистента кафедри систем автоматизованого проектування ІКНІ Назарія Андрущака молоді колеґи вперше мають можливість і кошти для самостійного здійснення наукових досліджень і розробок.

– Мене завжди тягнуло до нових знань і ніщо не здавалося неможливим, – пригадує Назарій. – Коли вступив до аспірантури, рівночасно подав аплікаційну форму на дев’ятимісячне навчання в університеті США за програмою академічних обмінів ім. Фулбрайта. Мені ж запропонували вдосконалити аплікаційну форму, після чого запросили на програму докторантури. Провчившись в аспірантурі Політехніки лише рік й отримавши стипендію, узяв «академку» й поїхав до Штатів. Там закінчив магістратуру, а повернувшись –аспірантуру на кафедрі фотоніки. Нині маю улюблену справу: навчаю студентів, займаюся наукою і написанням проектів.

– Молодь не дуже поспішає в науку. Що в ній приваблює Вас?

– Мабуть, пізнання незвіданого, бажання відкривати для себе нові горизонти в науці, робити те, що ще ніхто не робив, отримувати від наукових сюрпризів задоволення й розуміти: ти теж щось можеш у цьому житті. А «смак» до науки прийшов іще на третьому курсі. Якось довідався про конкурс стипендіальної програми «Завтра.UA» Фонду Віктора Пінчука. Дуже захотілося отримати цю стипендію, та наукових здобутків у мене не було. То ж звернувся до нашої лабораторії й попросив, щоб мене залучили до наукової роботи. Там саме простоювала несправна установка для дослідження параметрів кристалічних матеріалів у міліметровому діапазоні. Мені й доручили довести її до ладу. Цілий рік разом зі своїм керівником ми над нею «чаклували»: виготовляли деталі, створювали програмовий продукт. У результаті, написали спільну статтю. Праця не минула даремно: два роки поспіль я був стипендіатом програми Віктора Пінчука. А ще мені дуже допомагає приклад мого тата-політехніка. Увесь час, скільки себе пам’ятаю, тато постійно був у наукових пошуках.

– Над чим працюєте тепер?

– Я – керівник ґранту молодих науковців. Ми моделюємо і створюємо нанокомпозити нового класу, досліджуємо їх у широкому діапазоні довжин хвиль. Крім того, спільно з кафедральними науковцями співпрацюємо з лабораторіями міста й закордону, адже займаємося розпізнаванням образів. Тепер розробляємо пристрій 3D-сканування, активно залучаємо до цієї роботи студентів різних курсів (я викладаю на першому й п’ятому курсах). Як показує практика, п’ятикурсники рідко долучаються до наших проектів, бо вже мають роботу чи в активному її пошуку. А першокурсники ще не мають відповідного досвіду, хоча й там трапляються талановиті діти. Так, позаторік із кількох першокурсників (нині вони вчаться на другому курсі) створив невеличку команду й долучив до наукової роботи. Незважаючи на те, що вже один із учасників навчається в Австрії, інший працює в одній із комп’ютерних фірм, ми й далі з ними та новими студентами працюємо над проектами. Нещодавно опублікували статтю з останніми дослідженнями.

– Як почуваєте себе на «студентському» полі?

– Узагалі, добре. Проте першокурсники, на жаль, не завжди розуміють, де вони навчаються. Доводиться пояснювати, що вища школа – це перехід на новий рівень, де треба покладатися лише на себе і свої знання. Намагаюся бути з ними тактовним, шукаю індивідуальні підходи до кожного. Працювати з ними мені цікаво, бо трапляються студенти, які мають добрий рівень підготовки й навіть можуть дати «фору» випускникам коледжів. З ними легко і приємно.

– Тепер, коли відкрили кордони, чи не будемо ми втрачати своїх студентів?

– Поїхати за кордон і заробляти великі гроші – це класно. Я, до прикладу, працюю на кафедрі, випускники якої отримують достойну платню. Як на мене, дві тисячі доларів можна заробити й удома. Я тривалий час жив у Штатах, мені там пропонували роботу, але я обрав Батьківщину. І не помилився: тут маю улюблену справу, до душі припала й викладацька робота, хоча кожна лекція потребує двох-трьох днів підготовки: потрібно щось удосконалювати, додавати нові відео, інформацію, бо час невпинно біжить уперед. Воднораз, щороку відчуваєш себе впевненіше, бо збільшуєш багаж знань навіть у тій ніші, де себе зовсім не бачив, можеш теоретичні навички використовувати на практиці. А щодо закордону… Хто захоче виїхати, той обов’язково це зробить незалежно від безвізу. Річ лиш у тім, що держава має подбати, аби її діти, збагачені знаннями, досвідом, а, може, і коштами, повернулися згодом додому.

– Які плани на майбутнє?

– У віддалених планах – захистити докторську дисертацію. У ближчих – отримати звання доцента, розробити курс навчальної дисципліни до нової спеціальності «Інформаційні системи та технології» на кафедрі САПР, а ще – написати підручник. Потім життя підкаже, як діяти далі.