Якщо ситуація в державі не зміниться, наука в Україні занепадатиме. Так вважає завідувач кафедри напівпровідникової електроніки Інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки Львівської політехніки професор Анатолій Дружинін. При цьому він активно розвиває впродовж десятиліть (від 1980 року) свою наукову школу фізики і технології напівпровідникових мікро- і наноструктур та сенсорних систем на їх основі.

Крім керівника, у групі працює ще п’ять професорів, які сформувались як науковці й захистилися саме тут: Ігор Островський, Юрій Ховерко, Валерій Єрохов, Ігор Когут, Ярослав Буджак. Є ще доценти, кандидати наук. Але тенденції останніх років трохи сумні.

– Кандидати наук, молоді науковці йдуть у бізнес або виїжджають за кордон, – констатує Анатолій Олександрович. – Доктори ще трохи тримаються, доходять до фіналу, а ось кандидати ідуть із науки. Під час аспірантури чи при завершенні вони можуть уже мати кандидатську, але створюють свої родини, постають побутові питання: треба десь жити, забезпечувати сім’ї, їм наукової зарплати бракує, відповідно багато випускників аспірантури йдуть без захисту, відкладають. Був випадок, що відбувся вже так званий «попередній захист» – і не захистився. Пішов на роботу, яка забирала багато часу, виселився з гуртожитку, за квартиру платити дорого – відмовився від захисту.

Зрештою, і в аспірантуру йдуть не надто охоче, оцінюючи перспективи: наприклад, аспірантська стипендія далеко не дотягує до рівня зарплати в ІТ.

Ця проблема глобальна, вона торкається не лише України. Наприклад, у Польщі спостерігають відтік перспективної молоді до Німеччини.

– У Польщі теж професори нарікають, що їхня молодь іде або в бізнес, або втікають у науку до Німеччини. Тобто наші – в Польщу, поляки – в Німеччину. Чому поляки так із задоволенням беруть українських студентів? Тому що для українців їхня зарплата 300 доларів – це нормально, для поляків це замало. Так що така криза кадрів існує не тільки в нас, – додає Наталія Лях-Кагуй, яка минулого тижня захистила докторську дисертацію.

Який же вихід бачать уже сформовані науковці із такої ситуації?

Передовсім, за словами професора Анатолія Дружиніна, «у нас є базове фінансування – держбюджетна й госпдоговірна тематика. Закінчується одна тема, подаємо наступну. І досі в нас це було безперервно. Крім цього, наші розробки – це такі практичні речі, молоді цікаво таким займатися. Колись ми випускали сейсмічний датчик тощо».

Нині наукова школа займається більш фундаментальними дослідженнями.

– Ми вирощуємо специфічні кристали для низьких температур, – розповідає Наталія Степанівна. – І не просто низьких, це температури рідкого гелію, тобто 4 кельвіни (для порівняння – температура рідкого азоту 77 кельвінів). Тому наші датчики не можуть мати побутового застосування, їх використовують у складних умовах: для наукових досліджень, для кріоелектроніки, для кріоенергетики. Вони індивідуальні, але дуже високочутливі, дуже точні. Наприклад, напрям старшого наукового співробітника Степана Нічкала – вони вирощують нанокристали травленням: є пластина, певний склад травника – і всередину таких лунок проростають нанокристали. На відміну від мікрокристалів, до нанокристалів складно створити контакти, для цього потрібні дуже потужні мікроскопи.

Науковці намагаються зацікавити своєю продукцією промисловість, зокрема і з цією метою беруть участь у різних науково-практичних конференціях. Але через специфіку це не так просто.

– Ми стараємось. Але ситуація нині така, що ніхто не має грошей. І відповідно звужуються експериментальні дослідження, бо немає умов для їх провадження, – каже Анатолій Олександрович. – Масштабні конференції, в принципі, допомагають знаходити партнерів. Але сюди більше приїжджають закордонні представники, щоб розвідати ситуацію, науковці, а не бізнесмени. То ми радше налагоджуємо наукові зв’язки.

Власне наукові зв’язки потрібні не лише для обміну досвідом чи науковою інформацією. Наприклад, донедавна науковці свої експериментальні дослідження при певних специфічних умовах (при гелієвих температурах, у сильних магнітних полях) провадили у Вроцлаві – в Міжнародній лабораторії сильних магнітних полів.

– Ми давно з ними співпрацюємо, – продовжує Анатолій Олександрович. – І завдяки таким глибоким дослідженням маємо можливість публікуватися в солідних журналах із високим імпакт-фактором, тобто тих, які входять у наукометричну базу Scopus і Web of Science. Ми в Польщі проводили масу вимірювань. Полякам були цікаві наші дослідження, тому вони надавали нам безоплатний доступ до обладнання.

Яка непроста не була б ситуація, як би складно не було залучати молодь, у науковій школі беруть участь і аспіранти, й магістри, і навіть студенти молодших курсів. Зокрема, на конференції НАНО-2019 до однієї з трьох стендових доповідей було залучено другокурсницю Вероніку Трошину.

– Студентка добре знає англійську мову, – каже керівник наукової школи. – Тому ми використовуємо ці знання: молоді знайомляться з науковою літературою, перекладають на українську, наші статті для публікування – на англійську. А молоде покоління одразу й пише англійською.

– Я вже від 8–9 класу знала, що хочу вивчати мікро- й нанотехнології, – розповідає цілеспрямована другокурсниця. – Але на парах викладають не так багато того, що хотілося б знати. І я вирішила, що заняття наукою дасть мені більше, дозволить заглибитися у свій фах. Навіть зараз я презентувала тему на конференції «Магнето-транспортні переваги вісмут-селен-кристалів», то її не аж так глибоко викладають студентам. Загалом ця робота більше експериментальна. Я в майбутньому бачу себе тільки в науці. Хочу зробити якийсь вклад саме в нанотехнологіях і медицині. Оскільки це лабораторія сенсорної електроніки, то можна починати зі сенсорів для медицини. Я хотіла би працювати в Україні, просувати українську науку. Сподіваюся, за 5 років, доки я здобуватиму вищу освіту, щось зміниться, щоб можна було не їхати за кордон, бо й такий варіант розглядаю.

Побажання, щоб наука в Україні стала престижна й ефективна, висловив і професор Анатолій Дружинін:

– Я би дуже хотів, щоб більше уваги приділялося науці (це від нас не залежить, але ми би цього дуже хотіли) в Україні і в Політехніці, щоб наукові школи підтримували, особливо матеріальне забезпечення – прилади, умови вимірювання, словом, матеріально-технічну базу.