Ірина Ключковська, МІОК Львівської політехніки
вшанування пам’яті жертв Голодомору

На вшанування пам’яті жертв Голодомору тижневик «Аудиторія» пропонує увазі читачів фрагменти на цю тему з книжки «Товариство, яке змінило Політехніку», яка ось-ось вийде у світ.
 

Від початку створення «Просвіти» ми поставили собі мету – озброїти українську молодь, наше студентство здоровими знаннями, які дають змогу усвідомити свою національну ідентичність, пізнати власну історію, вкрадену і присвоєну чужинцями, своє місце в історії власній і світовій, пізнати забуті імена тих, хто працював і жив для України.

У час, коли лише постала незалежна Україна, коли розпочався процес очищення від совєцької ідеології, коли поволі відкривалася історична правда, вихолощена, витерта з освітніх підручників, ми чи не перші в академічних й університетських середовищах провели Академію пам’яті до 60-ї річниці вшанування жертв Голодомору 1932–1933 рр.

Тоді ще мало хто знав про Джеймса Мейса, видатного сина американського та українського народів, світового вченого-гуманітарія, яскравої особистості. Не знали ми й про його допомогу Робертові Конквесту під час роботи над книгою «Жнива скорботи», про діяльність Комісії Конгресу США із вивчення Голодомору. Але вже тоді відкривали для широкого українського загалу, для студентства правду про наше минуле, яке так старанно приховувала система. Це був вечір-відкриття, вечір-заклик пізнавати свою історію. В Академії, яка відбулася в Актовій залі головного корпусу, брали участь студенти, викладачі, чоловічий хор «Орфей».

Удруге ми організували урочисту Академію через десять років – до 70-ліття Великого Голоду в Україні. І відтоді щороку вшановуємо пам’ять невинно убієнних дітей України різними більшими і меншими заходами, запалюючи свічу як акт національної пам’яті, який зініціював Джеймс Мейс: в національний день пам’яті жертв 1933-го (четвертої суботи листопада) визначити час, коли кожен громадянин цієї землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це є гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священником в Америці: «Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні‒завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?».

По нині молимося, вшановуємо й пам’ятаємо.

Важливо, що започатковані тоді ініціативи досі не гаснуть. Вони розвиваються і трансформуються у великі проєкти, забезпечуючи тяглість наших починань.

Щоб ідеї та особистість Джеймса Мейса сприйняв якнайширший загал – і студенти-політехніки «технарі», і студенти з інших університетів, вчителі шкіл, представники громадських організацій, науковці – 24 лютого 2016 року в стінах головного корпусу відбулася зустріч із Наталкою Дзюбенко-Мейс, відомою журналісткою і поеткою, яка була не тільки дружиною, а й однодумцем Джеймса Мейса, продовжувачем його надважливої справи. Лейтмотивом цієї довгоочікуваної зустрічі стали слова самої письменниці: «Сьогодні наші мертві обирають кожного з нас».

У цитаті пані Мейс, винесеній у заголовок заходу, закладено концепт пам’яті, яка нас повинна вести далі. Заголовок нашої зустрічі кожен має спрямувати на себе. Кожен на своєму місці мусить робити те, що може. Ця зустріч, яка вийшла за межі нашої професійної діяльності, була нашим громадянським покликом і зобов’язала робити певні кроки.

Я відкрила для себе постать Джеймса Мейса завдяки газеті «День». Готуючи першу Академію з нагоди вшанування жертв Голодомору-геноциду, читала все, що друкувало це видання. Я глибоко вдячна газеті «День» за те, що вона не лише співпрацювала з цим унікальним чоловіком, який зробив для нас більше, ніж цілі інституції, а й цілеспрямовано впродовж усіх років розповідає про нього і знайомить із його спадком, більше того – єдина, яка встановила Премію імені Джеймса Мейса. Насправді лише з часом ми зможемо усвідомити важливість цього кроку, ініційованого Ларисою Івшиною. Це є, так би мовити, конкретна фіксація тих здобутків, які ще не оцінила (на жаль, мусимо про це говорити) Україна.

На нашому заході прозвучали виступи тодішньої народної депутатки України Оксани Юринець, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка Галини Пагутяк, звучала музика у виконанні квартету Народного камерного оркестру «Поліфонія» Народного дому «Просвіта» Львівської політехніки; була також жива «виставка думок», яку організували студенти факультету міжнародних відносин Інституту гуманітарних та соціальних наук на центральних сходах головного корпусу за ініціативою заступника директора МІОК Андрія Яціва та з допомогою в організуванні флешмобу заступника директора ІГСН Олександра Горбача. Готуючись до флешмобу, який полягав у тому, щоб під музичний супровід творів української та світової класики привернути увагу людей до влучних та пророчих цитат легендарного подружжя, студенти чітко усвідомили той факт, що ці цитати – це універсальний ключ не лише до пізнання нашої історії, а й до нашого майбутнього.

Наприкінці зустрічі устами студентів у залі знову пролунали заповідні слова: «Ніхто не може вирішити за українців, як їм говорити і писати, окрім самих українців!» (Джеймс Мейс); «Згорьована, окрадена Державо! Здійми у небеса Свого меча!» (Наталія Дзюбенко-Мейс). І після цих слів угору знову здійнялися численні плакати з цитатами, які глибоко закарбувалися у свідомості кожного.

17 квітня 2018 року відбулася зустріч зі Стефаном Романівим (Мельбурн, Австралія), головою Міжнародного координаційного комітету у справі Голодомору, генеральним секретарем Світового Конґресу Українців, президентом Союзу українських організацій Австралії, головою Проводу ОУН (р), яку організував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою спільно з Народним домом «Просвіта» Львівської політехніки.

У своєму виступі Стефан Романів узагальнив досвід СКУ (від 1967 до 1993 рр. – СКВУ) та всього закордонного українства, яке в умовах бездержавності поширювало у світі правду про Голодомор. Він наголосив, що це питання поряд зі здобуттям Української Самостійної Соборної Держави та збереженням національних і релігійних традицій завжди було в переліку ключових для української діаспори. Вагомим результатом її діяльності стало створення (1985 р.) і дальша активна дослідницька робота Комісії США щодо голоду в Україні (з англ. – Commission on the Ukraine Famine), яку очолив Джеймс Мейс. Як наслідок, висновки Комісії про безпосередню роль Сталіна в організуванні цього страшн