Під прапором неба і сонця
У листопаді 1989 р. у Політехніці на демократичних засадах обрали профком. До нього ввійшли: нинішній голова профкому Володимир Гайдук, Євген Шморгун, Тетяна Крушельницька, Мирослав Ненека, Людмила Бригадир, Михайло Олійник, Євген Пістун, Маркіян Бек, Іван Паралюх та багато знаних не тільки у Політехніці, а й у місті людей. Головою профкому обрали Ореста Кунтого, я очолила культурно-просвітницьку комісію.
За два місяці, 21 січня 1990 року, мільйони українців вийшли на задекларовану Народним рухом України акцію «Живий ланцюг» між Львовом і Києвом, ініціатором якої був відомий політичний діяч Михайло Горинь. У Політехніці перед вели просвітяни і рухівці, вони ж і були головною силою заходу. Дуже добре пам’ятаю спротив парткому, а коли вже змирилися з цією подією, вимагали йти з червоними прапорами. Але нічого з того не вийшло. Синьо-жовтий стяг кликав до боротьби за свою власну державу. На заклик Руху вийшли і колишні партійці, які обіймали в Політехніці серйозні посади: завідувачів кафедр, деканів. Біля мене, до прикладу, стояв завідувач кафедри вищої геодезії і астрономії Федір Заблоцький.
У липні 1990-го задля зближення українців різних частин України Народний рух організував поїздку під назвою «Марш на Схід». Ініціатива виходила з Києва, але, як це траплялося під час усіх революцій, головна «ударна сила» була зі західних областей України.
Організатором від Політехніки виступив профком. Поїхала більшість членів профкому, студенти і викладачі – ентузіасти ТУМ і Руху: Орест Кунтий, Марія Захарко, Мирослава Шиприкевич, Орест Івахів, Маркіян Нагірний та інші. Одяг – туристичний, із святкового – вишиті сорочки. Найгарнішу сорочку мав пан Орест – із широкою темно-червоною вишивкою, з аристократичним візерунком.
За символіку відповідав секретар профкому Мирослав Ненека – везли козацьку малинову хоругву, ще не «узаконені» наші рідні синьо-жовті стяги, тисячі малих прапорців. Коли під’їжджали до населеного пункту, Ненека «випускав» прапор на волю, тримаючи його на витягнутих руках, і він радісно лопотів на повітрі. Зупинялися, спілкувалися з людьми, роздавали газети, діти бігали з прапорцями. У місті Бар партійне керівництво не дозволило зупинитися на ночівлю. Остерігаючись провокації, хлопці чергували цілу ніч.
А коли колоною зі символікою, у вишиванках, з піснею «Гей у лузі…» ми йшли вулицею міста, чули захоплену реакцію: «Послухай, «Червону калину» співають». По дорозі на Запоріжжя – десятки мітингів, найчастіше біля пам’ятників Т. Шевченку, вінки, промови, вірші і живе спілкування. Компартійна влада всіляко застрашувала народ. Приїжджаємо в село – ні душі, усе як вимерло, врешті-решт надходить бабуся і буквально ошелешує: «Казали ото, що западенці крадуть дітей». Після роз’яснювальної роботи: «Почекайте, я вам зараз пиріжків винесу».
Могила отамана Сірка з тисячами людей – кількісно нас було, мабуть, більше, ніж у його козацьких походах. І незабутній марш в Запоріжжі. Температура повітря під 40, від напруги нещадно болить голова, тисячі радісних облич і стяги, стяги… В очах мерехтить від барв прапорів, козацьких відзнак, гербів земель. До нашої колони приєднуються мешканці Запоріжжя, пропонують воду, морозиво. Виступають Іван Драч, Іван Заєць. Безконечне скандування: «Україні – волю! Схід і Захід разом». Серця були повні надії.
1990 року в Україні відбулася перша новітня революція, яку згодом назвали Революцією на граніті. Тоді студенти мирним голодуванням запротестували проти підписання нового Союзного договору, вимагали відставки Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола, окреслили низку інших політичних вимог. Вони звели намети на тодішній площі Жовтневої революції (відтоді – Майдан Незалежності). Від Львова організаторами акції виступило Студентське братство Політехніки і його лідери Маркіян Іващишин, Ігор Коцюруба, Андрій Салюк. Товариство української мови Політехніки підтримало вимоги студентів.
Голова Львівської організації ТУМ Роман Іваничук виступав на мітингах. Аналізуючи масштаб протестної студентської молоді і підтримку її в суспільстві, він сказав: «Це крах комуністичної системи». Тоді, в ті буремні жовтневі дні 1990-го, із лав Комуністичної партії вийшов український письменник Олесь Гончар. Врешті, Верховна Рада заслухала вимоги студентів і начебто погодилася їх виконати (унаслідку лиш пішов у відставку В. Масол) і 17 жовтня студенти припинили голодування.
Наступного дня – 18 жовтня – над головним корпусом Львівської політехніки піднято омріяний у віках синьо-жовтий стяг. Прапор піднімали учасники Студентської революції Ірина Мамчур і Олег Кашівський, від викладачів – Микола Кукляк і автор цих рядків. Від того часу на різних урочистостях, узаконений ухвалою Вченої ради, він завжди з нами. А вперше під Українським прапором і за новим, патріотичним сценарієм ми проводили урочисте посвячення першокурсників у студенти 1 жовтня 1990 року.
Тільки через рік, 18 вересня 1991 р., Президія ВР України закріпила синьо-жовтий стяг як офіційний. У Львові ж прапор встановлено на вежі львівської ратуші ще 3 квітня 1990 р.