У рамках 26-го Книжкового форуму у Львівській політехніці стартував ІХ сезон проєкту «Від книги до мети» з Іриною Фаріон. Гостем став літературний критик, письменник, видавець, директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький. Він презентував третю книгу мемуарів «З пам’яті дзеркала. Про час і людей. Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури».
Ірина Фаріон зазначає, що ця зустріч унікальна. Оскільки перед нами класик. Діти у середній школі вивчають твори Михайла Слабошпицького, та для когось його творчість може стати відкриттям. Він народився на Черкащині, навчався в Київському університеті ім. Тараса Шевченка на факультеті журналістики. Потім життєві дороги завели його в літературну критику і привели до такого жанру як біографістика.
Ірина Фаріон: «Ця людина не просто колекціонує книжки. Ця людина колекціонує людей. А хто може колекціонувати людей? Той, хто їх любить. Незалежно від того, які ці люди. Він досліджує їх як лікар, але не той лікар, що лікує тіло, а той лікар, який дає раду з душами».
Михайло Слабошпицький уже не перший раз презентує свої книги в проєктах Ірини Фаріон. Власне, з тих трьох книг, які вже видав Михайло Федотович, сьогодні презентує третю, з якої можемо дізнаватися, як же ж та людська душа живе. Це письменник, який пише про минуле, надає часу емоцій. Спогади «З пам’яті дзеркала» він називає каноном сорока несвятих українського народу. Це означає, що тут зібрано 40 історій про людей, які мали різний життєвий досвід. З гумором, іронією, а деколи з жалем і тугою. Автор зазначає, що з цих історій можна дізнатися про настрої та характери індивідів, які вплітались у велике полотно ХХ століття. Серед таких – Іван Козловський, Анатолій Лупиніс, родина Кисельових, Олесь Ульяненко, Любов Забашта, Борис Тен, Ярослав Дашкевич, Володимир Забаштанський, Борис Нечерда, Василь Рубан, Володимир Затуливітер, Ростислав Доценко, Орест Субтельний, Роман Безпалків, Іван Корсак тощо.
Михайло Слабошпицький говорить, що письменники – це страшенно наївні люди. Вони вірять, що те, що вони пишуть, ще комусь потрібно: «Оце дивлюся на все те, що відбувається в америках, росіях і в інших краях,… а письменники ще вірять, що вони своїм словом можуть на щось позитивно вплинути. Мене завжди смішило, ще з часів студентства, коли проповідували таке загальноприйняте правило, що література виховує. Казали, що Черненко прочитав Толстого і ніколи не зможе бути хуліганом: чи то така свята віра, чи велике лицемірство».
Можна сказати, що письмо Михайла Федотовича народилося з духу трагедії.
«Я мав лихо, недуги й різні операції. Був такий стан, коли все байдуже, коли якась постійна депресія і мені кажуть: «Пишіть, пишіть». Я кажу, що не знаю взагалі, що писати, бо скоро можу забути, як мене звати. Сказали, щоб писав, як звати і хто такий. «І взагалі, вам скільки років? Ви щось же бачили? То пишіть», – казали мені. І я згадав, що в мене пропадає багато щоденників…».
Пан Слабошпицький розповідає, що колись, в дитинстві та юності, займався графоманією і часто брався щось записувати. А коли став студентом, то все це покинув. Згадав про це в будинку творчості (ще в часи СРСР) під час зустрічі з Павлом Загребельним, який був людиною дуже нестандартною і різкою.
«Загребельний якось повів нас за річку, де є сліди оборонної лінії і розповів таку історію. Він казав, що його виховували, щоб він був доброю сільською людиною. Та він став дуже ідейний: був секретарем комітету комсомолу, золотим медалістом. І ось 22 червня, війна. Загребельний негайно йде до військкомату, а далі – добровольцем на фронт. А оскільки він був ще неповнолітній, то його відправили в артилерійське училище, а коли вже німці стояли на цій оборонній лінії, то кинули обороняти цю лінію. Там були війська НКВД і курсанти. Загребельний каже, раптом вишикували всіх і вивели хлопчину, зовсім молоденького, побитого. Говорили, що це шпигун і диверсант. Він перейшов до німців, закінчив школу диверсантів, його закинули сюди і він сигналізував німецьким літакам, де бомбувати. Його розстріляли. Це страшно і він тоді повірив, що це правда. А потім, коли був у концтаборі, то почав вираховувати, що як оце за два місяці можна було все встигнути. Це неправда. Він подумав, що лукава влада витягла першого-ліпшого, для того, щоб інших залякати. Поставила і розстріляла», – згадує Михайло Слабошпицький.
Кожна людина – це носій інформації. Слабошпицький захоплювався різними щоденниками. Він говорить, що раптом усвідомив себе підпільним мільйонером. Він має стільки геніальних фраз, епізодів, які характеризують час. І впевнений, що будь-який епізод може розгорнутися в роман. Завдяки цьому можна проаналізувати, як жили, що робили, як хтось на це реагував.
«Я зауважив, що мав написати і про живих, і мертвих. Мушкетик казав, що б не плутати і написати про мертвих, а потім про живих», – зазначає автор.
Михайло Федотович радить, що якщо є спогади і переживання, які не відпускають, то це потрібно комусь передати, переказати, проговорити. Наше минуле невивчене, замовчуване, вкрадене. Тому, як сказала професорка Ірина Фаріон, «автор цими спогадами закладає основи нашого цілісного майбутнього, взорованого на відповідальній пам’яті, належному пошануванні людей, що творили культурний простір України».
