Чули історію про арабського принца, який приїхав до Львова навчатись на медика і купив автобус, щоб його одногрупники, які не мали 3 копійки на проїзд у міському транспорті, могли їздити з гуртожитку на навчання? Це байка. Хочете довідатися правдиві історії про перших-студентів-іноземців у Львові? Читайте далі. Згадує багатолітній директор Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки Олександр Шишка, автор багатьох праць з історії Львова.
Почалося із хіміків
Перші студенти-іноземці прибули до Львова на початку 1960-х, під час «хрущовської відлиги». Вони навчалися в медінституті. Ходили різні легенди, що це були діти дуже багатих батьків.
До Політехніки перші кількадесят студентів з-за кордону вступили 1962/63 навчального року – на нафтовий факультет (тепер це Івано-Франківський університет нафти і газу), який тоді базувався у Львові, в нинішньому 10 корпусі. Тут стояла навіть нафтова вишка, яка моделювала бурильну установку. В основному це були вихідці з Іраку – країни, багатої на нафту, відповідно там були потрібні нафтові спеціалісти. Десь тоді там відбувся переворот (8–10 лютого 1963 року – військовий переворот в Іраку, внаслідок якого було повалено режим генерала Абдель Керіма Касема; до влади прийшла коаліція націоналістів і правого крила партії Баас. – Т.П.). Абдель Керіма Касема – діяча антиамериканського настрою, який підтримував контакти з Радянським Союзом, усунули від влади. Серед студентів-іранців нафтового факультету двох різних політичних орієнтацій розпочалися сутички. Через це частина їх виїхала зі Львова, близько десяти залишилося.
На інших факультетах іноземців практично не було. Але вже невдовзі прибула чимала група студентів-в’єтнамців. Під час «хрущовської» акції «Електрифікація плюс хімізація господарства» якраз збудували новий хімічний корпус, там розташувалася зокрема кафедра органічної хімії, на якій навчалися і в’єтнамські студенти. Більшість із них були дівчата. Тоді все йшло під маркою комсомолу. Тож там теж було створено групу активістів. Очолювала її студентка Лілія Маковська, яка зуміла дуже добре організувати.
За кілька днів на радіофакультет приїхало семеро студентів із Гвінеї (керівником був Камара Сені). Пізніше до них приєдналися ще Треоре Амаду з Малі і Монет Кату з Берега Слонової Кості. Вони створили таку невеличку групу африканських студентів, дуже дружну між собою (їх об’єднувала французька мова, тільки Монет Кату вивчав англійську).
Були представники деяких інших країн, зокрема соціалістичного табору, наприклад, декілька студентів із Угорщини.
Окремий деканат
Із розширенням контингенту таких студентів перед ректоратом і деканатами факультетів постало питання, що треба якось організувати роботу з іноземцями. Адже виникали і побутові питання (в тих же гуртожитках), і навчальні. Проблема була через незнання мови, тому що студенти-іноземці приїздили до Львова з Москви, де вивчали російську. Української вони, природно, не розуміли, відтак на Західній Україні іноземці стикалися з певними мовними труднощами. Навчання здебільшого було російською, але, наприклад, на радіофакультеті тодішній декан Євген Федорович Замора відмовлявся читати лекції (зокрема, «Радіотехнічні передавачі») для великих потоків (100 – 150 студентів) російською. І слушно: відсоток місцевих студентів був значний, так їх було б скривджено. Натомість він виділив у окрему групу оцих африканських студентів і за рахунок власного часу читав для них лекції російською.
Ми всі теж тоді організовували заняття українською мовою. Відповідно поява іноземців внесла певний дискомфорт і в нашу роботу. Не тільки з ідеологічних причин, а й із чисто практичних: якщо я написав методичку з лабораторної роботи українською мовою, то для іноземців її вже треба було перекладати.
Відповідно 1962 року створили деканат іноземних студентів (його очолив Євген Мартинович Тирман, доцент кафедри нафтового факультету). При ньому також існувала Рада з навчання іноземних студентів. Євген Мартинович працював у середовищі, пов’язаному з навчанням іноземних студентів, практично до незалежності України.
Крім цього, допомогу в побутових і суспільних питаннях іноземцям надавав і партійний комітет університету (тоді інституту). До нас прикріплено Василя Марковича Токара, пізніше секретаря парткому, а тоді він був асистентом без жодних звань і високих регалій. Ще допомогу надавав працівник кафедри філософії Вальтер Іванович Харченко, пізніше він став проректором із роботи з іноземними студентами, коли така посада з’явилася. У нього не було тої зашореності, характерної для партійних працівників.
Велику допомогу в перші роки нам надавав професор Олександр Снарський. Це був нафтовик, завідувач кафедри буріння. Враховуючи, що звідти починалися іноземці, він згодом очолив раду, яка займалася роботою з іноземними студентами. Теж інтелігентна, вихована людина. Коли нафтовики переїхали до Івано-Франківська, він обійняв там посаду проректора з науки.
Дружня атмосфера
Про студентів-медиків ходили різні легенди. Наші ж студенти-африканці були досить спокійні. Я не пам’ятаю жодного якогось озлобленого контакту з нашими студентами. В гуртожитках, де вони мешкали (чотири на колишній Чистій, тепер Бой-Желенського), теж непогана дисципліна тоді панувала. Не пригадую, щоб були якісь крадіжки. П’янок теж таких не було.
Пізніше, коли я працював на факультеті на початку 80-х років, уже такої студентської дружби, на жаль, не відчувалося, з’явився рекет, дідівщина.
Студенти-африканці зокрема гарно вписалися в наше суспільне життя. Вони створили такий своєрідний танцювальний ансамбль. Маючи якийсь бубон, вони на всіх наших вечорах виступали з такими чисто африканськими танцями, босі.
Один лише студент-електромеханік, здається, з Кенії Чарльз Базука був скандальний. Поселили його в тодішньому третьому гуртожитку на нинішній вулиці Генерала Чупринки, там тепер житловий будинок. Він любив дівчат, розваги, ввечері після відповідного закроплення «гарячими напоями», повертавшись додому, влаштовував скандали, доводилося викликати міліцію. Одного разу не додзвонились до декана факультету, то підняли мене о першій ночі як члена комітету комсомолу, довелося вночі втихомирювати того Базуку. Ну, але закінчилося тим, що його за деякий час відрахували, і він виїхав зі Львова.
В’єтнамська група була надзвичайно замкнута. Тоді вже виник конфлікт між СРСР і Китаєм після ХХ з’їзду партії. Мао Цзедуну «хрущовська відлига» не подобалася. Північний В’єтнам перебував під опікою, так би мовити, Китаю. Партійна дисципліна серед тих студентів була надзвичайно висока. Тим більше, що серед них було кілька учасників бойових дій у В’єтнамі. Вони займали тверду прокомуністичну позицію, не допускали жодних відхилень. І сталася така історія, коли ми організовували так звані «поїзди дружби». Один був до Прибалтики – під час зимових канікул, під час літніх – до Москви й на Кавказ (Баку, Тбілісі). В’єтнамські студенти категорично відмовилися їхати в цих потягах, мовляв, будемо вивчати партійні документи (прийшли якісь рішення з’їзду їхнього політбюро). Для нас то було незрозуміле. За місяць переговорів із їхньою партійною організацією нарешті досягли компромісу, що під час зупинок у Москві, Тбілісі, Баку, студенти не братимуть участі в походах по різних туристичних об’єктах тощо, а займатимуться в потязі вивченням тих документів. Дисципліна в них була така внутрішня. Якщо звертатися до когось зі студентів, то тільки через їхню партгрупу.
Був несподіваний конфлікт на радіофакультеті. Одного дня четверо болгар заявили, що не хочуть навчатися у Львові, а вимагають, щоб їх перевели до якогось столичного міста. Виявилося, що вони були з Будапешта, а в Австро-Угорській державі він вважався після Відня другою столицею. А тут їх послали до Львова, який у часи Австро-Угорщини хоч і був королівським, та все ж, мовляв, провінційним містом без особливих, так би мовити, амбіцій. Вдалося їх якось переконати, адже міністерство не задовольняло такі вимоги студентів. Вони позакінчували Політехніку. Один із них – Надьожев недавно був у Львові. Він уже пенсіонер. Вирішив подарувати кафедрі свій диплом випускника радіофакультету як пам’ятку. У розмові зі мною сказав, що пам’ятає, як протестували. Каже, що знання йому дали добрі, він там обіймав якісь відповідні посади на радіопідприємствах.
Навчальна успішність
Вчилися іноземці по-різному. Якщо говорити про африканців, арабів, то вони навчалися позитивно, достатньо, але відмінниками не були. Училися – як Бог пошле: хто трійку отримав, більшість – четвірки. Пізніше у нас появилися німці з НДР, то вони уже закінчували з відзнакою. Треба сказати, що викладачі, враховуючи мовний бар’єр, не надто прискіпливо ставилися до них, старалися зрозуміти, що не завжди той студент може російською мовою викласти матеріал так, як би хотілося викладачеві. Якщо була правильна здорова думка, то це зараховували.
Записала Тетяна Пасович, тижневик «Аудиторія»
Далі буде