Наталя Яценко, тижневик «Аудиторія»
Аеробіка

Аеробіка в Україні розвинута не надто. Втім, вона є синтезом багатьох видів спорту – у ній вдале поєднання легкої (інколи й важкої) атлетики, гімнастики, акробатики. І хоча вправа триває хвилину й двадцять-тридцять секунд, якщо спортсмен не має достатньої фізичної підготовки, то може її й не виконати. Наталія Козак, студентка другого курсу ІНПП Львівської політехніки, знає про це більше.

– Той, хто починає з нуля, мусить багато працювати, – розповідає дівчина. – Мені пощастило: у молодшій школі я займалася акробатикою, що дало добру розтяжку (на шпагат сіла ще в садочку), потім – контемпом, у старших класах – легкою атлетикою, брала участь у багатьох змаганнях. Силової вправності мені додав волейбол. Аеробіка ж усе це поєднала.

– Поєднати – це було раціональне рішення чи до цього спонукали обставини?

– На першому курсі я познайомилася з тренеркою Мартою Мельничук, вона запитала мене, чи вмію сідати на шпагат. Дізнавшись, що так, сказала – «беремо!». Спочатку важко було скоординувати та запам’ятати всі чіткі рухи, почувалася некомфортно – усі знають, як їм рухатися, а я – ні. Але маю звичку просто так не здаватися. З часом зрозуміла, що проблему легко розв’язати – потрібно тренуватися регулярно й уважно. Довелося відпрошуватися з останніх пар, домовлятися з викладачами, щоби викликали відповідати першою, бо тричі на тиждень відвідувала інтенсивні тренування, після яких почувалася дуже втомленою, але щасливою.

– Скільки часу минуло до появи перших результатів, які мотивували здобувати нові?

– Щорічно, щоб отримати залік, ми робимо внутрішні змагання. Уперше під час них, оскільки мала підвищену температуру, не дуже себе проявила. Справжній прогрес розпочався, коли настало дистанційне навчання. Я живу недалеко від Стрийського парку та узгодила з тренером, що ходитиму до спортзалу тоді, коли інші не ходять. Це вже були індивідуальні тренування та частіше, ніж тричі на тиждень. Пам’ятаю їх досі: саме тоді я зі слізьми вчилася відтискатися, викручувала футболку після тренувань. Невдовзі, навесні торік, мене взяли на чемпіонат України. Наша трійка виступила досить удало, хоч і не здобула призового місця. Зі мною був і напарник з хорошими фізичними даними. Він мав добру розтяжку, гнучкість, але йому бракувало сили. Тому під час виступу на підтримці я ледь не опинилася на підлозі. Опісля більше в пару не ставала.

Існує стереотип, що аеробіка – це легкий, несерйозний вид спорту. Всі уявляють собі жіночку з 80-х у пов’язці, у купальнику, яка сходить з «тумбочки». Насправді ж не кожен хлопець, який займається у спортзалі, міг би виконати нашу вправу. Через те хлопці не є частими гостями у нашій секції: пробують, навіть витримують декілька тренувань, та коли бачать, що їхній шпагат як піраміда Хеопса, втікають.

– То для хлопців найбільшою перешкодою для занять аеробікою є брак гнучкості, розтяжки?

– Найбільшою перешкодою є стереотипи. Коли хлопець скаже, що займається спортивною аеробікою, то, ймовірно, почує скептичне: а, це там, де дівчата ногами махають? Крім цього, для занять аеробікою хлопцям треба вдягати короткі шорти, а довкола тренуються самі дівчата. Та й загалом про цей спорт хлопці мало знають, хоч він дуже естетичний.

– У цьому спорті є чоловіки, на яких би можна було рівнятися хлопцям?

– Знаю, що у Львові є Петро Курка (УАД). Я ж стежу за нашими й закордонними спортсменками, зокрема підписана на сторінку Андреа Богатті.

– Виступ у спортивній аеробіці має якісь особливості?

– В аеробіці вправа складається з восьми так званих доріжок – вісім рахунків-рухів поспіль. Плюс елементи – демонстрації силових властивостей, гнучкості. У вправі судді оцінюють синхронність і елементи. У пріоритеті – елементи. Хоча, якщо елемент виконувати правильно, але не синхронно з рештою спортсменів, його можуть не зарахувати.

– Як досягається синхронність?

– За допомогою тренувань. Запорука синхронності – знання вправи. Мусимо вміти робити вправу під будь-яку музику, в якій чіткий такт. Спочатку ставимо вправу без музики, а потім під неї музику підлаштовуємо – сповільнюємо чи пришвидшуємо мелодію. Синхронізації сприяє і зоровий контакт між учасниками команди.

– Яке завдання тепер ставите перед собою?

– Втриматися в колективі, не відставати від інших. Коли бачиш, що тренуєшся не просто з рівними, а з найкращими людьми (наша команда поповнилася чудовими спортсменками, студентками-першокурсницями), то це тебе мотивує працювати ліпше й більше.