Наталя Яценко, тижневик «Аудиторія»
Анастасія Непомняща

Анастасія Непомняща сімнадцять років була актрисою Театру ім. Лесі Українки, а до того, навчаючись у театральному інституті, грала на сцені в Дніпрі. Зіграла майже всі (більше сорока) ролі, про які можна мріяти. Згодом закінчила режисуру в Рівненському гуманітарному університеті й 2011 року стала режисером Народного театру-студії «Хочу» при Народному домі «Просвіта» Львівської політехніки.

За вісім років колектив став потужним, в ньому панує довірлива атмосфера, яка дає змогу отримувати радість від творчого процесу. Ми зробили шість повних вистав. Спочатку я поставила «Мати-наймичка» Шевченка. Потім була прем’єра комедії «Заморочене весілля» Зощенка і моя авторська вистава «Дзеркало» – сценічна інтерпретація й ретроспектива життя Шевченка через призму його творчості. Із «Дзеркалом» ми виступали і на сцені першого корпусу Львівської політехніки, і в Академії Сухопутних військ, і в Театрі Лесі Українки – актори «Хочу» показали високий клас сценічної майстерності. Наступна прем’єра – «Вам ціаністий калій з молоком чи без?» Алонсо Мільяна. Колись я грала в цій виставі головну жіночу роль, а тепер надала їй іншого режисерського вирішення – поставила як чорну комедію з неочікуваною драмою наприкінці.

Актори «Хочу» дуже згуртовані, відвідують репетиції і беруть участь у виставах до моменту випуску з університету. В грудні було 30 років театру, то на урочисту частину приїхали випускники, теперішні і давніші. Ми репрезентували італійську виставу «Моя професія – сеньйор з вищого світу». Це великий проект тривалістю майже дві години, який ми представили і на малій сцені Театру Лесі Українки, і на всеукраїнському фестивалі в Очакові – серед великої кількості учасників посіли третє місце.

Ще одна моя авторська вистава про маловідомі сторінки життя Івана Франка – «Тричі мені являлася любов». Ми грали її дуже багато разів – в головному корпусі Політехніки, в кав’ярні «Штука», в Музеї Франка, в Бібліотеці на Ринку, в науковій бібліотеці ХПІ… Плануємо виступати на Наукових фестинах і християнському фестивалі в Шевченківському гаю, а 11–13 травня їдемо з нею до Києва на міжнародний театральний фестиваль «День театру». Торік у ньому брало участь 76 аматорських театрів.

Під час вибору вистав для постановок (це переважно українська класика) раджусь зі студентами. Але вважаю, що репертуар має формувати керівник театру – бачу, на які ролі можна взяти того чи іншого актора. Коли вибрали матеріал, пробуємо, як його вдасться втілити на сцені – намагаюся залучити до акторської гри майже всіх учасників колективу.

Стежу, щоб на сцені актори своїми костюмами творили ансамбль, були відповідні до матеріалу постановки. Для вистави про Франка Народний дім пошив нам сюртуки, «Сеньйора…» ж ми грали в тому одязі, що принесли самі. Декорацій у нас мінімум: не люблю їх нагромадження та й нема можливостей для всяких сценічних надбудов. Я наповнюю мінімалізм змістом і вважаю, що головним на сцені має бути актор.

Тепер у нашому театрі близько 25 студентів із різних інститутів, хлопців і дівчат майже порівно. Усі – відповідальні, хороші, люблять театр – я їх просто обожнюю! Цього навчального року прийшло багато новачків. Застосовую індивідуальний підхід, намагаюся знайти час для кожного. На загальних репетиціях (а всі репетиції тривають у нас дуже довго) пропрацьовуємо і пластику, і сценічну мову – глядач має добре чути, бачити і розуміти. І це має бути цікаво й небанально. Емоції мусять бути не штучні, а справжні, актор повинен проживати момент, який грає.

Талант – 5%, усе решта – робота. Я сама працьовита і люблю працьовитих. Якщо хтось починає працювати замало, то на сцені це видно, тому наші актори інколи поправляють одне одного. Різниця між професіоналами й аматорами проста: як би не було, маєш виступити добре, бо глядач приходить у театр побачити якісну виставу, а в аматорів – сьогодні вдалося, завтра – ні. Проте я не проявляю поблажливості до акторів «Хочу», вимагаю в них високого рівня гри, як у професіоналів. Крім цього, даю їм театральні знання – розповідаю про історію театру, великих акторів, майстерність роботи з роллю, як дійти до суті того, що робимо. Бо хочу, щоб глядач, який приходить на наші вистави, не шкодував за витраченим часом.

Моє завдання, щоби студійці любили мистецтво й виросли креативними людьми. Головне – навчити їх бути вільними й правдивими на сцені, виражати свої емоції, тримати контакт із залом. Вміння мислити самостійно й розв’язувати життєві завдання творчо дуже їм допоможе в житті.

Народний театр-студія «Хочу» Народний театр-студія «Хочу» Народний театр-студія «Хочу» Народний театр-студія «Хочу»