Борис Козловський, прес-служба Львівської політехніки
фото з архіву

Професор кафедри фотограмметрії та геоінформатики Інституту геодезії, голова товариства «Просвіта» Львівської політехніки Христина Бурштинська свого віку не приховує. Жартує: «Смішно це приховувати у моєму віці...». А між тим їй цими днями виповнюється 75 років. Народилася вона у селі Гораєць (нині Люблінське воєводство Польщі) 2 лютого 1940 року. Ювілей відзначає у грудні, бо мама приписала донці кілька місяців, щоб не було проблем із вступом до вищого навчального закладу.

Напередодні ювілею ми зустрілися Христиною Василівною і розпитали про її життєвий і науковий шлях.

– Христино Василівно, нумо згадаємо Ваших батьків. Хто вони були, яку мали спеціальність?

– Батьки жили у кількох державних утвореннях. За Австрії, Польщі, за «перших совітів», під німецькою окупацією, за «других совітів». Батько, Василь Андрійович, вчився у Варшаві на хіміка-фармацевта, але диплом не отримав, бо перешкодила війна. Вищу освіту здобув уже у Львівському державному університеті імені Івана Франка, закінчивши німецьку філологію. Мама, Іванна Григорівна, закінчила у Перемишлі Український інститут для дівчат. Склалися так обставини, що мама ще до війни закінчила косметичні курси і мала, як вона казала, своє косметичне «заведення». Згодом працювала у фізкабінеті медсестрою. Оскільки дуже добре знала німецьку мову, то почала викладати її у вечірній школі. У перші повоєнні роки в Галичині катастрофічно бракувало вчителів.

– Чи впливали батьки на вибір Вашого майбутнього фаху. Звідки виникла думка про геодезію?

– Чесно кажучи, про геодезію і не думала. Вчителі радили здобувати гуманітарну освіту. До речі, школу я закінчила із срібною медаллю. Хотіла вступати на філологічний факультет університету імені Івана Франка. Але батько мене відрадив. Мовляв, в університеті не стільки вища освіта, скільки совєцька ідеологію Батько вважав, що я повинна здобути природничу чи технічну освіту. Тоді й виникла думка про механіко-математичний факультет. На той час на цей факультет претендували багато медалістів, які могли вступати без іспитів, тільки за співбесідою. І щоб якось їх відсіяти, усім, хто мав хоч найменші проблеми із зором, писали: гуманітарні факультети. Хоча, зрозуміло, на філологічному факультеті навантаження на очі не менше, бо треба багато читати. Батько добре знав видатного математика Мирона Зарицького. Він сказав, що багато математики є й на геодезичному факультеті Львівської політехніки. І я туди вступила на інженерну геодезію, але вже складаючи два іспити.

– І геодезія вас захопила...

– Ой, не відразу. На початках геодезія мені дуже не сподобалася. На практиці треба було ходити полями з тими вішками, іншими геодезичними інструментами. А тут якраз Хрущов придумав «велику хімію». І я надумала перейти на другий курс хімічного факультету. Вже набрала відповідну літературу. На хімічному факультеті сказали, що мене беруть, дають стипендію. А деканом геодезичного факультету був тоді Олександр Васильович Завадовський, такий науковець-польовик, обшмаганий польовими вітрами. Я до нього прийшла сказати, що забираю документи, кажу, що мені геодезія не подобається. Він гримнув кулаком по столі: «Много ты понимаешь, что нравится, а что не нравится!». Тоді я сказала, що згідна на аерофотогеодезію. Це можна, пиши заяву. Тепер я у церкві ставлю свічку за його світлу память, за те, що він не пустив мене на ту хімію.

– Чи добре Ви вчилися на геодезії?

– Закінчила інститут з «червоним дипломом».

– Назвіть кількох викладачів, які спонукали вас поринути у світ науки.

– Насамперед це – Юрій Миколайович Панкратьєв. Він фактично був керівником моєї дипломної роботи. Свого часу його скерували до Львова з відомого у Радянському Союзі Московського інституту інженерів геодезії і картографії. Згадую добрим словом і Олексія Станіславовича Лисичанського – відомого картографа і блискучого методиста. Дуже цікавими були його лекції. Згодом прийшов завідувати нашою кафедрою Віктор Якович Фінковський.

– Знаємо, що Ви багато чого досягли у науці. Ви автор кількох підручників та посібників. Але все це є на сайті інституту геодезії. Поговорімо про Вашу громадську діяльність. Відколи Ви у «Просвіті»?

– Від 1989 року, коли, власне, й відродилася «Просвіта». Це був час бурхливого національно-демократичного становлення. Мою активну громадянську позицію значною мірою формувало знайомство з діяльністю дисидентів, колишніх політв’язнів, зокрема? братів Горинів, В’ячеслава Чорновола, Ірини та Ігоря Калинців.

– Ви були серед тих, хто активно підтримав на перших демократичних виборах ректора Львівської політехніки кандидатуру незабутнього Юрія Кириловича Рудавського у 1991 році.

– Найактивніше підтримало його Студентське братство. Усі ми відчули, що Юрій Кирилович людина глибоко демократична, національно-свідома і порядна. До речі, саме з рук Юрія Кириловича у 2004 році я отрималаі диплом доктора наук.

– Усі львівські політехніки знають про Вашу особисту ініціативу щодо збору коштів на потреби воїнів у зоні АТО. Яка сума сьогодні зібрана для цієї шляхетної справи?

– Це щонайменше мільйон гривень. Але ми не зупинилися – ми і далі куруємо наш військовий шпиталь, опікуємося пораненими воїнами. У зоні АТО, виявляється, потрібні електропили, плівка, щоб оббити бліндажі.


P.S. Христина Василівна вирішила дуже скромно відзначити свій ювілей і не робити гучного застілля. Адже власних 5 тисяч гривень передала на потреби воїнів у зоні АТО.

Христина Бурштинська відзначає свій ювілей Христина Бурштинська відзначає свій ювілей Христина Бурштинська відзначає свій ювілей Христина Бурштинська відзначає свій ювілей Христина Бурштинська відзначає свій ювілей Христина Бурштинська відзначає свій ювілей Христина Бурштинська відзначає свій ювілей Христина Бурштинська відзначає свій ювілей