Запис вебінару «Особливості вступної кампанії 2017 року»

Старший викладач ІППТ Львівської політехніки Ольга Особа: завдяки волонтерству пізнала справжні цінності

13 грудня 2016, 08:25
Наталія Павлишин, тижневик «Аудиторія»

Життя старшої викладачки Інституту підприємництва і перспективних технологій Львівської політехніки Ольги Особи перекроєне на двоє – до вересня 2014 року та після, коли долучилася до діяльності «Волонтерської сотні Львова» і вперше, зібравшись духом, прийшла у Львівський військовий шпиталь, щоб допомогти тим, кого покалічила війна.

– Що Вас спонукнуло розпочати волонтерську діяльність?

– Не могла і не можу спокійно спостерігати за ситуацією в нашій країні, миритися з тим, що відбувається на Донбасі, тож зі свого боку докладаю всі зусилля, щоб добро перемогло. Хлопці нас боронять там, а ми тут мусимо думати, як їм допомагати. Мій брат і його дружина – військові, воювали в АТО, тож мене ця війна заставляла хвилюватися не раз.

– В чому полягає Ваша робота?

– Допомагаю пораненим-візочникам – це одна із найскладніших категорій. Опікувалася хлопцями-сиротами, яким не було кому допомагати та й загалом пораненим. Зрештою, навіть ті, хто має родину, часто потребують виговоритися про те, що не завжди скажуть рідним, порадитися. Тобто їм найбільше потрібна моральна підтримка. Адже психологічно вони травмовані значно більше, ніж фізично. Підтримуємо зв’язок і після того, як вони повертаються додому, допомагаємо ліками.

– Ви також збираєте допомогу для військових на передову. Яка зараз ситуація, наскільки люди долучаються до цього процесу?

– Раніше активісти «Волонтерської сотні» щомісяця возили допомогу. Зараз, на жаль, значно рідше, бо складно зібрати все необхідне: одяг, будматеріали для бліндажів, маскувальні сітки, продукти (з початком холодів знову потрібен мед, варення, чаї, консервації). Як не прикро, але суспільство звиклося з війною і стало значно пасивніше та байдужіше до проблем українських воїнів. Безперечно, є люди, які впродовж трьох років із тижня в тиждень привозять пораненим всяку допомогу, підтримують, як можуть, хлопців на передовій. Особливо активно нам допомагає одна волонтерка з Іспанії: надсилає ліки, продукти, організовувала відпочинок для сімей воїнів, вдів і сиріт, пораненим.

– У шпиталь часто приходять різні відвідувачі, небайдужі громадяни. Як таку увагу сприймають воїни?

– Це дуже неоднозначне питання. Був період, коли зі шкіл приводили цілі класи. Уявіть ситуацію: маленька палата, лежить двоє візочників і туди заходять двадцять осіб… і так щодня. Хлопці насправді потребують не такого спілкування. Приємно, коли приходять, допомагають, але не так масово і щодень. Часто, провідуючи воїнів у вихідні чи на свята, люди забувають, що вони не одні такі. Буває, на одну палату понаносять стільки пампухів чи пасок, що ніхто неспроможний цього з’їсти. Значно ефективніше прийти в будь-який будній день, принести щось необхідне для однієї палати.

– Як Ви зважилися на таку складну роботу з пораненими?

– Не можу сказати, що мені було важко, хіба страшно. Раніше від вигляду крові мліла і ніколи не могла уявити, що працюватиму з такими важкопораненими в нейрохірургічному відділенні. Та коли бачила, як люди з надважкого стану, неспроможності реагувати ні на що, поступово починають посміхатися, говорити, ходити, – то мене переповнювало таке щастя і радість, що навіть не можу передати. Сила духу наших воїнів дає силу й мені.

– Які найяскравіші приклади такого одужання?

– Сашко Козачок – одне з чудес, яке я бачила. Він отримав надзвичайно складні поранення голови після обстрілів з гранатометів. Коли його перевели з реанімації, він виглядав жахливо: з двох сторін не було черепа, гастростома, не розмовляв, годували його зі шприца через ніс, а Сашко міг лише реагувати очима. Та поступово воїн почав одужувати: реагувати, сідати у візок, давав знати, що розуміє все, що йому говорять і «розмовляти» очима. Коли побачила, як він лагідно посміхається, дякувала Господові за це чудо. Зараз Сашко вже ходить і, переконана, згодом знову заговорить.

– Яке ставлення рідних і колег до Вашої діяльності?

– На роботі мені пішли назустріч і максимально ущільняють графік занять, щоб мала якомога більше вільного часу. Чоловік теж багато допомагає. Зі своїми студентами минулої зими організовувала збір протигрипозних медикаментів для воїнів на передовій – студенти дуже активно долучилися до цієї акції.

– Як волонтерство впливає на Ваше життя?

– Я переоцінила абсолютно все. І раніше вірила в Бога, та чудеса зцілення, які я бачила, ще більше укріпили мою віру і знаю, що вже ніколи не зможу жити інакше. Минулого року взимку в мене був період морального «вигорання», коли, здавалося, вже просто несила постійно бігти, десятки годин бути на ногах. Та, коли в новинах побачила, як у таку холодну погоду наші воїни в бліндажах посеред поля під обстрілами витримують, то моментально отямилася і більше навіть такої думки не виникало.