Запис вебінару «Особливості вступної кампанії 2017 року»

«Наша рідна Політехніка…»: Валентина Кузнецова понад 60 років тому закінчила геологорозвідувальний факультет

6 травня 2017, 11:26
Борис Козловський, прес-служба Львівської політехніки

За свою 200-річну історію Львівська політехніка не один раз змінювала структуру. З’являлися нові факультети, потім деякі зникали чи об’єднувалися, знову ділилися... Лише ветерани можуть пригадати, що в Університеті були колись геологорозвідувальний, нафтовий, гірничо-промисловий факультети, котрі є теж часточкою великої історії Львівської політехніки, яка не повинна забутися.

Валентині Георгіївні Кузнецовій вже за вісімдесят. Але ця енергійна жінка вирішила долучитися до діяльності Асоціації випускників Львівської політехніки. Випускники різних років і різних факультетів можуть створити свій розділ багатогранної 200-річної історії нашого університету. Послухаємо її.

– Сама я киянка. Народилася у найважчий для України рік – 1933-й. Сумнозвісний Голодомор. У столиці не було такого страшного голоду, як по селах. Але недоїдали багато людей. Мама розповідала, що міські вокзали були забиті людьми, які приїжджали до Києва, щоб якось порятуватися від голоду. У мене з дитинства був дуже низький гемоглобін, тому що мамі бракувало повноцінного харчування.

Ким були Ваші батьки?

– Батько закінчив Київський політехнічний інститут 1939 року, коли йому вже було 35 років. Він – інженер-електрик. Мама – випускниця Київського університету імені Тараса Шевченка. За фахом – мікробіолог.

А як потрапили до Львова?

– Батька у 1940 році, після приєднання Західної України до Радянського Союзу, скерували до Львова на інженерну роботу. А вже 25 червня 1941 року (німці увійшли до Львова 30 червня) нас евакуювали до Києва, а згодом – до Магнітогорська, де жив рідний брат мами. Там я пішла у перший клас. Із 1946 року ми знову у Львові, після демобілізації батька з лав Червоної армії. Він служив у залізничних військах. Тут я закінчила школу № 13, де, до речі, колись навчалася і майбутня відома кінорежисерка Лариса Шепітько, яка свого часу зняла легендарний фільм за повістю Василя Бикова «Сходження». Школи вже там немає, є лише меморіальна таблиця на честь цієї видатної постаті. Школу я закінчила із срібною медаллю, дуже любила фізику.

Чому вирішили вступати на геологорозвідувальний факультет Львівської політехніки?

– Різні були мотивації. Але згадую, що подруга мами, геолог за фахом, радила мамі: «Дівчинка у тебе хвороблива. Нехай йде на геологію – увесь час буде на свіжому повітрі...». Але потрапила я у геологію, можна сказати, під впливом студентів-геологів. Думала вступати на електротехнічний факультет (радіотехнічного тоді ще не було). Мені дуже подобалося працювати з фізичними приладами. У приймальній комісії зустріла двох юнаків-геологів у фірмовому одязі з погонами. Подібна форма була і дівчат-геологів. Розговорилися. Вони запитали мене: «Ви любите роботу з приладами? Так у нас у геофізиці ще цікавіше. Маємо прилади, які вивчають Землю, шукають корисні копалини». Після почутого прийшла додому й розповіла все батькам. А ті знову згадали, що мені треба бути на свіжому повітрі. Ось так і потрапила в геологію.

Чи був тоді вступний конкурс?

– Був і дуже великий. Не тільки тому, що на геологічному, нафтовому, гірничо-промисловому факультетах були найвищі стипендії. Це було престижно і патріотично.

Якою була Ваша спеціалізація?

– Геофізичні методи пошуку і розвідки корисних копалин. Та й кафедра, власне, так називалася. А готували нас цілеспрямовано на пошук нафти. Тепер вже можна сказати, що саме фахівці з України зробили особливо великий внесок у розвиток нафтової та газової промисловості колишнього Радянського Союзу. Цим доробком досі користається Російська Федерація...

– А як Ви навчалися?

– Добре, мала підвищену стипендію. Звичайна стипендія становила тоді 395 карбованців, а підвищена – 500. Чимало студентів лише сподівалися на одну стипендію. Взагалі жили ми скромно. Коли я вчилася у старших класах, у мене, окрім форми, було лише одне шерстяне плаття. Хлопці ходили у так званих бобочках. У нас у групі було лише чотири дівчини. Дві – вчорашні школярки, а дві вже старші жіночки, одна з них пройшла війну.

У якому приміщенні навчалися?

– Перші курси – в головному корпусі. А кафедра розташовувалася у нафтовому корпусі, де зараз радіотехніки. Поблизу того корпусу тривалий час стояла нафтова вишка.

Згадайте Ваших викладачів, лекції яких було цікаво слухати?

– Почну з викладачів загальних дисциплін. Завідувачем нашої випускової кафедри був Рвачов, потім з’явився Андрієвський. Геофізикам викладали найсильніші викладачі. Так, матаналіз нам викладав завідувач кафедри математики Загорський. А перед ним був Сунчелєєв. Незадовго до нашого вступу кафедру геофізики створив академік Сельський. Він невдовзі помер і кафедру очолив Васанчук. Геофізику у нас викладав науковець зі світовим ім’ям Юрій Васильович Тимошин.

Дуже цікавим і оригінальним був викладач Ладижинський, надзвичайно інтелігентна людина. Казав, шо може читати лекції українською, російською і польською мовами. Нам здавалося, що він найкраще володіє польською мовою. Завжди елегантно виглядав – з хустинкою, краваткою «метеликом». Багатьом запам’яталася його колоритна фраза про землетрус: «Коти сі нявкали, земля сі курчила, курчила, то був жах...». Конспекти за ним писати було неможливо, бо усі сиділи з розкритими ротами і захоплено слухали.

А траплялося таке, що Ви з лекцій... тікали?

– Не так часто. Пропускали нецікаві, на наш погляд, лекції. Коли ми стали старшими, хлопці почали нас запрошувати до кафе. Пригощали навіть портвейном.

Як тоді виглядала геофізична практика?

– Перші практики мали ознайомлювальний характер, возили нас по різних цікавих з геологічної точки зору місцях. На другому курсі студентів розділили на бригади по 7 осіб, і це вже була виробнича практика. Я з подругою Тонею потрапила у Берегово, що на Закарпатті. Не знаю, як я, мамина донечка, прижилася у цій професії. Невдовзі нас обох взяв на маршрут один досвідчений геолог. Дуже своєрідна людина. Він нам таке влаштував випробування! Безупинно йшов вперед через гори і ущелини. Ми продиралися крізь хащі, через колючу ожину, яку називали драпаками. Руки всі у крові, штани подерті. Нарешті зробив привал. Наш наставник сказав, що будити нас не буде. Але ми і не спали. Боялися, що він нас покине, і ми не будемо знати, як звідси вибратися. А через два тижні, коли нам почали все розказувати і показувати, той геолог так пояснив свою поведінку щодо нас: «Я хотів, щоб ті двоє дівчаток розревілися і збагнули, що то за професія геолог...». Це було випробування на міцність. Як виявилося, геологія не медом мазана. Це не професія, це – спосіб життя.

Яким було Ваше перше призначення після завершення навчання?

– Скерували мене у Сибірський геофізичний трест у Красноярськ. Туди багато хто поїхав з нашого інституту. Нас вчили шукати нафту, а в останній рік прийшла вказівка піднімати рудну базу країни. Я тоді вже була одружена. Чоловік вчився у Львівській політехніці на архітектурі. Для багатьох Сибір була місцем втілення романтичних мрій. Дуже популярним був тоді фільм «Сказання про землю Сибірську». Дізнавшись, що чоловік у мене архітектор, а я маю червоний диплом, трестівське начальство мені запропонувало залишитися у Красноярську. Але я вирішила працювати у Новокузнецьку, бо там жили рідні мого чоловіка. Для мене знайшлося місце у Західно-Сибірському геологічному управлінні. Там ми вели геомагнітну зйомку, шукали залізну руду, ртуть, вугілля, інші корисні копалини. Деякий час працювала в аеромагнітній партії. Це було дуже цікаво – проводити фотозйомки великих територій.

Чи зробили Ви наукову кар’єру?

– Так, я – кандидат технічних наук. Захищала дисертацію у Москві, в Інституті фізики Землі імені академіка Шмідта. 1966 року випускники нашого факультету відзначали 10-ліття випуску. До мене на роботі дуже добре ставилися і навіть виписали відрядження до Львова. Тут жили мої батьки, які наполягали, щоб я із сім’єю перебиралася до них. У місті до того ж діяла Львівська філія Інституту геофізики АН України, куди мене запросили на роботу. Все довелося починати з нуля і впритул зайнятися магнітологією, сейсмологією. Як відомо, сусіднє Закарпаття є сейсмічно-активною зоною. Там періодично відбуваються неглибокі корові землетруси. Свого часу я брала участь у роботі всесвітнього з’їзду фахівців з прогнозів землетрусів у Японії. Ні на що особливо не сподіваючись, я попередньо вислала до оргкомітету тези свого виступу і отримала запрошення. Наукова праця моя і ще двох моїх колег була відзначена Державною премією імені Суботіна. Нагороду вручав сам академік Патон.

Чи знаєте Ви, як склалася доля однокурсників?

– Дуже відомим вченим став Роман Іванович Кутас – член-кореспондент НАН України. У Львові живе кандидат геолого-мінералогічних наук Христина Борисівна Заяць. Вона завжди була дуже енергійною, активною. З нашої групи залишився у Львові Михайло Стецяк. Раніше на День геолога ми часто зустрічалися...

Як Ваші діти? Чи маєте онуків?

– У мене – донька та син, народилися вони у Новокузнецьку і обоє – випускники Львівської політехніки, чим пишаюся. Син нині живе у Дніпрі, а донька – у Львові. Маю двох онуків і трьох правнуків.

– Ви знаєте, що 3 червня цього року відбудеться великий збір випускника Львівської політехніки і цей день стане традиційним. Ви прийдете?

– Постараюся, якщо все буде гаразд із здоров’ям. Хочеться повернутися у студентську молодість і дізнатися, чим живе зараз моя рідна Львівська політехніка, яка все більше і більше набуває рис справді європейського університету.