Запис вебінару «Особливості вступної кампанії 2017 року»

Ректор Львівської політехніки професор Юрій Бобало: «Не маємо права бути песимістами»

29 грудня 2017, 11:09
Тетяна Пасович, тижневик «Аудиторія»

Що далі, то більше розуміємо: ні від понеділка, ні від Нового року зазвичай не починається нове, інше життя. Але в певні рубіжні моменти все ж звикло підсумовуємо проміжні результати та плануємо таки якісь нові етапи в розвитку. Традиційно говоримо з ректором Львівської політехніки професором Юрієм Бобалом про рік, що завершується, та окреслюємо очікування на найближче майбутнє.

– Отож, Юрію Ярославовичу, чого маємо більше у 2017 році – здобутків чи проблем?

– Найголовніший висновок: Політехніка існувала, існує й існуватиме, і ніякі збурення в державі не повинні впливати на ситуацію в університеті. Адже основне завдання нашого вишу і всіх працівників – надавати високоякісну освіту нашим студентам. Мабуть, найбільший здобуток за минулий рік, що ми не втратили тих позицій, які займали. У деяких напрямах діяльності ми навпаки покращили показники. Сподіваюся, наступного року буде те саме.

Нам нарешті вдалося зрушити питання з будівництвом студентського гуртожитку. Ми отримали перший транш – 40 млн грн, повна сума становить майже 150 млн. і ніби все складається добре, але є проблеми. Вони полягають у тому, що кошти на будівництво надійшли десь наприкінці червня. Поки ми оголосили тендер, поки провели, поки розробили проектно-кошторисну документацію, потрапили у цейтнот із освоєнням коштів. Побоююся, щоб наступного року ситуація не повторилася. Сподіваюся, і мешканці будинку на Остроградських, 20, які з надуманими претензіями виступали проти цього будівництва, не матимуть підстав продовжувати протести.

Як відомо, для будівництва житла для викладачів ми сформували кооператив. Проте виникли непередбачені перешкоди, пов’язані з недосконалим законодавством, що не дозволяє нам наразі реалізувати цей проект.

Продовжуємо працювати над підвищенням якості освіти. Це наше постійне завдання, які високі позиції ми не посідали б у рейтингах вишів України. Я певен, що традиції, які склалися у Львівській політехніці впродовж багатьох десятиріч, підтверджують якість освіти – тими здобутками, які мають наші випускники в різних сферах: економіка, промисловість, політика тощо. І власне ці елітні випускники й визначають рівень освіти, який надає університет. Ми розробили систему. Знаємо, як підвищити якість. Це дуже складний процес, адже рівень освіти наших випускників залежить від багатьох чинників. Основні з них: якість підготовки вступників, якість навчально-наукового та допоміжного персоналу, матеріально-технічна база й багато іншого. Але головні – два чинники: якість вступників і якість викладачів.

– На перше, мабуть, складно вплинути на рівні вишу.

– Звісно, можна підвищити прохідні бали, поставити високу планку, але ми наразі не можемо відмовитися від студентів-»комерційників», тому даємо їм шанс. Адже фінансування, яке ми отримуємо від держави, не покриває потреб університету. Звісно, якщо вони цим шансом не користаються, ми їх не тягнемо до випуску, а таки відраховуємо – приблизно 800–900 осіб щороку.

А якість викладачів – це їхнє ставлення до роботи, їхній розвиток, удосконалення, щоб іти в ногу з часом. Не всі розуміють, коли від них вимагають сучасні методи й підходи до організування навчального процесу. Як змусити викладача розвиватися? Мені не подобається лише слово «мотивація». Я хотів би, щоб викладачі мали амбіції, тоді вони отримуватимуть задоволення від своєї роботи. Має бути компроміс між одним і другим.

– У ЗМІ позиції Політехніки дуже високі. А на Вченій раді учасники постійно обговорюють проблеми. Чи не занадто категоричні вимоги ми висуваємо до колективу?

– Я дотримуюся думки, що заспокоюватись на досягнутому не можна. Якщо ми будемо дивитися тільки на себе, на власні результати й тішитися, як у нас усе добре, це буде самозаспокоєння. Не можна жити ізольовано від зовнішнього світу, ми повинні постійно порівнювати свої показники з лідерами, а не з тими, хто позаду, ми маємо розвиватися. Я бачу й мінуси в нашій роботі. Коли я кажу в «нашій», я маю на увазі весь колектив, тобто і ректора, і проректорів, і директорів інститутів, і завідувачів кафедр. Зараз я вимагаю, щоб, скажімо, кожен завідувач кафедри заповнював щороку табличку, де є всі працівники кафедри й основні показники університету, від яких залежить імідж університету та місце в рейтинґу. Наприклад, опублікування монографій українською чи англійською мовами, наукових статей у виданнях, які входять у Skopus, захист кандидатської чи докторської дисертацій, участь у підготовці держбюджентих тем, ґрантів, госпдоговорів тощо.

Потім будемо аналізувати ці показники. Щоправда, у Польщі такий контроль дає конкретний результат: якщо професор не набрав відповідної кількості балів, завідувач кафедри тут же може його звільнити. А може попередити, якщо не змінить ситуацію, скажімо, за рік, тоді завідувач не має права продовжити з ним контракт. Це державна політика. А в нас? Ми беремо професора за контрактом на 7 років. У таких умовах він може 6 років не працювати якісно, відбуватиме час, а зарухатися останнього року, перед оголошенням конкурсу. От на Вченій раді я й домагаюся, щоб не було таких випадків.

Цього року група молодих науковців розробила діловий щоденник завідувача кафедри. Водночас я передав кожному з них брошуру під назвою «Місце футурології у структурі наукових досліджень феномену освіти». Це стаття професора кафедри економічної теорії, макро- й мікроекономіки КНУ ім. Т. Шевченка Валерія Осецького і доцента кафедри теоретичної та прикладної економіки Дрогобицького державного педуніверситету ім. І. Франка Ірини Татомир, де вони прогнозують майбутні зміни розвитку системи освіти. Тут є цікаві моменти щодо майбутнього освіти – це практично перебудова всього навчального процесу. Йдеться, зокрема, про повну інформатизацію, дигіталізацію освіти, розвиток цифрових бібліотек та цифрового книговидання, про зростання значущості інтернет-освіти тощо. Тобто навчальний процес будемо організовувати на зовсім іншій платформі.

– Попри вимогливість до колективу, Ви маєте і високу підтримку від нього: на обох виборах перемогли з високими відсотками (2007 – 92%, 2014 – 91,8%). Що є запорукою такої стабільності?

– Це означає, що висока планка, яку я ставлю перед колективом, не є занадто високою. Потенціал Львівської політехніки, наших працівників я бачу. Та й вони це добре відчувають. Якихось кардинальних заходів, які би спричинили невдоволення серед людей, у нас немає. Бо передовсім ставлю себе їхнє місце і бачу, що не завжди науково-педагогічний працівник може зробити те, що він хоче. Це пов’язано і з матеріально-технічною базою (не секрет, що впродовж останніх 25 років держава не виділяє нам коштів на її зміцнення, тому я дуже вдячний людям, які все-таки отримують науковий результат, виїжджаючи за кордон у відрядження, на стажування, де проводять наукові дослідження). Звісно, серед 2,5 тис. науково-педагогічних працівників є різні люди. Є добрі науковці, які слабші як педагоги, є навпаки. Тому до всіх підходити з однаковим мірилом не можна.

– В Енциклопедії сучасної України в короткій інформації про Вас найбільшу увагу зосереджено на тому, що за Вашої безпосередньої участі розроблено та впроваджено в навчальний процес нові освітні технології відповідно до вимог Болонської декларації. Чи можемо сказати, що Львівська політехніка є повноцінним учасником європейської освітньої системи? Які найближчі завдання стоять перед університетом щодо цього напряму?

– Ми не можемо сказати, що у Львівській політехніці повністю впроваджено Болонський процес. І жоден український ректор теж такого сказати не може. Загалом щодо цього триває дискусія. Наприклад, коли я бував в Австрії, у Віденському технічному університеті мені сказали, що Болонський процес у кожній країні, у кожній вищій школі має свої особливості. Без їх врахування впроваджувати його – нерозумно. Тому не можна говорити однозначно. Проте є елементи, які обов’язково треба використати, і ми їх впровадили. Головне ж, аби вони сприяли підвищенню якості вищої освіти. Звісно, ми й надалі рухаємося в цьому напрямі.

– Уряд затвердив у серпні склад Наукового та Адміністративного комітетів Національної ради України з питань розвитку науки і технологій, до якого ввійшло 48 осіб. Зокрема, Вас затверджено членом Адміністративного комітету. Як ректор провідного технічного вишу, які науково-технологічні напрями лобіюватимете як перспективні в Україні?

– Поки що якоїсь наради за участю всіх членів комітету не було. Зрозуміло, що Україна не може в силу багатьох причин розвивати науку в усіх напрямах. Є перспективні напрями, є напрями, в яких ми маємо певні результати й досягнення. Вважаю, що в науці перспективні нині мікро- й нанотехнології, інформаційні системи, комп’ютерні мережі.

– Які завдання стоять перед Політехнікою на найближчий рік?

– Ми маємо програму розвитку до 2025 року, де чітко визначили, що пріоритетом буде, зрозуміло, якість освіти – це актуально завжди.

Запланували капітальні ремонти: підземного переходу між корпусами, спортивного комплексу на вул. Стуса, 2, навчального корпусу по вул. Чорновола, 57 (новий 9-поверховий корпус, який ми отримали), роботи в «Політехнік-2» (Славсько), завершення проектів за участю Європейського інвестиційного банку. В районному центрі Бережанах маємо велику 5-поверхову будівлю, там багато кімнат. Але вона використовується тільки під час практики геодезистів. Ми провели моніторинґ: виявилося, що в Бережанах немає готелів, немає місця, де би можна було проводити урочистості (весілля, уродини тощо). Ми вирішили відремонтувати корпус, побудувати їдальню та здавати їх в оренду для таких потреб, коли немає студентської практики.

Будемо працювати. Ми маємо свої завдання, свої проблеми, які треба розв’язувати. І треба працювати на Львівську політехніку, на її імідж.

– Що побажаєте колективу, читачам «Аудиторії»?

– Ніколи не втрачати надії. Ніколи! Як би важко не було. Що б не робилося навколо, ми маємо свої чітко визначені завдання. Маємо надіятися на краще. Не маємо права бути песимістами. Треба вірити, що прийдуть кращі часи. Якщо є люди, які зі зброєю в руках воюють на сході України і захищають її цілісність і незалежність, то ми повинні їх підтримувати хоча б своєю вірою. Вони для нас мають бути прикладом…