Запис вебінару «Особливості вступної кампанії 2017 року»

Розпорошені на чужій землі, без права називати себе українцем…: минає 70 років від початку операції «Вісла»

28 березня 2017, 14:38
Борис Козловський, прес-служба Львівської політехніки

Якщо у серпні 1939 року Гітлер і Сталін ділили деякі країни Європи на двох, то в ході Другої світової війни і після перемоги над нацистами європейську мапу перекроювали на свій лад троє лідерів – Сталін, Рузвельт і Черчіль. Маємо на увазі конференції в Ялті і Потсдамі. Найсильнішим гравцем у цій великій геополітичній грі був Сталін.

Щодо долі українців у Польщі і поляків в Україні Йосиф Віссаріонович діяв за своїм усталеним принципом: немає людини – немає проблеми, немає населення – немає проблеми... Яскравий приклад цьому – військово-політична операція «Вісла». Автор цієї публікації запитував у кількох істориків, хто, як кажуть, найбільше у темі. Мені порадили звернутися до колишнього старшого викладача кафедри фізики Львівської політехніки Володимира Середи. Доля українців у повоєнній Польщі пройшла через усе його життя, через серце і душу. Вже чимало років Володимир Миколайович очолює Львівське регіональне суспільно-культурне товариство «Надсяння», а також Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» (їх всього 11).

– Володимире Миколайовичу, чимало людей операцією «Вісла» помилково називають також переселення українського і польського населення з обох сусідніх країн у 1944–1946 роках. Мабуть, тому, що слово таке милозвучне – «Вісла»?

– Лише один день, 16 квітня 1947 року, ця операція мала офіційну назву «Всхуд» («Схід»). А потім, як на мене, правителі комуністичної Польщі кодовою назвою каральної операції, а по суті – військово-політичної акції, зганьбили дорогу серцю кожного поляка свою найбільшу ріку Вісла.

– Перед тим, як розповісти про саму операцію «Вісла», що стала кульмінацією депортації українців, хотілося б згадати і про інші можливі шляхи розв’язання цієї проблеми, хоча історія, як кажуть, не знає умовного способу. Існує така версія, що Микита Хрущов влітку 1944 року робив спробу приєднати до УРСР Холмщину, Підляшшя, Надсяння і створити ще одну область...

– Це не версія, а достеменно відомий факт. У цьому Хрущова підтримував відомий український радянський письменник Олександр Корнійчук, чоловік польської письменниці Ванди Василевської, який 1944 року обіймав посаду наркома закордонних справ УРСР. Не виключено, що на настрої Микити Сергійовича впливала і його дружина Ніна Петрівна (з дому Кухарчук), яка була родом з Холмщини. Але Сталін цю ідею «зарубав».

9 вересня 1944 року між урядом УРСР і маріонетковим Польським комітетом національного визволення (він просувався углиб Польщі слідом за Червоною армією) у Любліні підписано угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України. Абсолютно недоречним і глумливим у назві документа є слово «евакуація». Адже евакуація – це щось тимчасове, на випадок стихійного лиха чи воєнних дій. Насправді ж це була депортація за етнічною ознакою. Скрізь підкреслювалося, що ця «евакуація» є добровільною, що неприпустимий жодний примус в усній чи письмовій формі. Але ж ми знаємо, що таке добровільність по-більшовицьки.

– Чи пам’ятаєте своє виселення з Надсяння?

– Добре пам’ятаю. Це було наприкінці березня 1946 року. Мені тоді минуло 11 років. Наша родина проживала у селі Ляшки Ярославського повіту, неподалік від кордону. Як це виглядало? Заходило до села польське військо, оголошувало збір народу. Давали 2–3 години, щоб зібрати необхідні речі. Маєте свою підводу – то добре. Не маєте – приїздив поляк з такою фірою на пару дощечок, на яку мало що можна було покласти. Дозволяли брати із собою одну корову, а у нас їх було три. Нам пощастило, що потрапили у село Байківці поблизу Тернополя. Значно гірше було тим, кого переселили на Схід України, де були зовсім інші кліматичні умови і колгоспне ярмо. Люди масово тікали звідти до Галичини.

– Чи правда, що операція «Вісла» була задумана, коли наприкінці 1946 року Радянський Союз вирішив більше не приймати на свою територію депортованих українців?

– Так воно і було. З території Польщі впродовж 1944–1946 років до УРСР було виселено понад 480 тисяч українців. Радянське керівництво вирішило чомусь, що цього досить. Решта – це ваші польські громадяни, робіть з ними що хочете. Польська влада вважала, що на її території залишилося десь 15–20 тисяч осіб української національності. У січні 1947 року провели облік українського населення. Насправді виявилося всіх «зайвих» українців понад 140 тисяч. Польський уряд зрозумів, що навіть на словах треба закінчувати гру в «добровільність».

Той облік українців проводили із «сортуванням»: лояльні, не зовсім надійні, зовсім ненадійні. Шукали тільки привід для депортації вглиб Польщі. І цей привід знайшовся. 28 березня 1947 року віце-міністр оборони генерал Кароль Сверчевський (дуже сумнівна особа, бездарний воєначальник та ще й пияк) проводив інспектування польських військ у Бескидах. Поблизу містечка Балигород у місцевості Яблінки конвой генерала у засідці зустріла сотня УПА, яку очолював Степан Стебельський (псевдо «Хрін»). Генерала Сверчевського було вбито. Хоча в певних аспектах це було вельми загадкове вбивство. Вже наступного дня, 29 березня 1947 року, Політбюро Польської робітничої партії (зауважте – не уряд, а партійне керівництво) ухвалило рішення про депортацію українців. Польське військо, служба безпеки, міліція дивилися на українців як на бандерівців або посібників бандерівців. Перші ешелони з депортованими рушили 28 квітня 1947 року. Були дві розподільчі станції. Тих, кого вивозили на західні понімецькі землі (Вроцлав, Ополє, Щецин), остаточно розподіляли на станції міста Освенцім. А друга розподільча станція для тих, кого везли на «Східні Пруси» (під Калінінградську область), була у Любліні.

Одночасно були проведені масові арешти найсвідоміших українців (навіть тільки за підозрою). Для заарештованих було облаштовано концтабір у Явожно поблизу Катовіц. То була філія колишнього нацистського концтабору «Аушвіц». Там утримували майже 4 тисячі українців, яких влада вважала ворогами польського народу. У той же час також почав діяти окремий військовий суд операційної групи «Вісла». Він виніс 173 смертні вироки українцям. Всього ж у 1947 році польські військові суди засудили до смертної кари 372 українців.

– Є така інформація, що тим українцям, яких вивезли вглиб Польщі, було матеріально легше, аніж тим, хто опинилися в Україні. По-перше, у Польщі не було колгоспів, зберігалася приватна власність на землю, а по-друге, переселенці могли займати добротні муровані садиби колишніх німецьких господарів.

– Частка істини у цьому була би, якщо би не... Не забуваймо, що цими землями прокотилася війна. Відомо, у якому стані були ці садиби після бойових дій, залпів радянських «Катюш». А той, хто приїхав раніше, намагався стягнути все найкраще, що залишилося. Але ж не хлібом єдиним живе людина. За своєю суттю депортаційна акція «Вісла» була злочинною, тому що її політичною ціллю було «розв’язати остаточно українську проблему в Польщі», поселюючи українців на північно-західних землях в можливо найбільшому розпорошенні.

Я зацитую два речення з таємної директиви польського міністерства повернених земель від 15 листопада 1947 року, коли вже закінчилася операція «Вісла»: «Засадничою метою переселення поселенців «В» є їх асиміляція у новому польському середовищі; слід докласти всіх зусиль, щоб ця ціль була досягнута... Не вживати до цих поселенців назви «українець».

До того ж українські родини поселяли на якомога більшій відстані одна від одної, щоб вони не могли гуртуватися. Українці не мали права виїхати за межі повіту без дозволу влади. Була ліквідована УГКЦ. Тотальна асиміляція, тобто полонізація, тривала до 1956 року, коли українцям у Польщі стало теж дещо вільніше дихати. Вони почали гуртуватися, саме тоді була започаткована українська газета «Наше слово».

– Таким чином польська влада хотіла помститися загонам УПА, які не воювали з польським населенням, а захищали українців від свавілля польських шовіністичних банд...

– Тим більше це не означало, що владою мав був бути застосований принцип колективної відповідальності, що є ознакою тоталітарних режимів Сталіна і Гітлера.

– Як у самій Польщі оцінюють операцію «Вісла»?

– 1990 року її засудив сенат Республіки Польща. Це сталося завдяки депутатам від «Солідарності» Леха Валенси. В 1997 році президенти Л. Кучма і А. Кваснєвський підписали спільну заяву «До порозуміння і єднання», де було засуджено винуватців страждань як українців, так і поляків. 2002 року президент Польщі Кваснєвський висловив співчуття з приводу проведення акції «Вісла». 27 квітня 2007 року Президент Польщі Лех Качинський і Президент України Віктор Ющенко у Варшаві у спільній заяві також засудили акцію «Вісла». 2012 року, коли сейм Польщі очолювала маршалок Ева Копач, комісія національних меншин і етнічних груп сейму, головою якої був українець, син упівця Мирон Сич, підготувала політично виважений проект ухвали про засудження операції «Вісла». Але безрезультатно. Нині ж більшість у польському сеймі є політично реакційною щодо оцінок складних українсько-польських взаємин минулого. Але, сподіваюся, все так не буде. Настане час, скільки б ще не витекло води з ріки Вісла до моря, коли речі будуть названі своїми іменами і восторжествує історична справедливість.