Запис вебінару «Особливості вступної кампанії 2017 року»

Третьокурсник ІАРХ Львівської політехніки Данило Плесницький: архітектор із душею фотохудожника

6 липня 2017, 09:54
Наталія Павлишин, тижневик «Аудиторія»

Кажуть, творчі люди працюють у власному ритмі, живуть у якомусь своєму світі. Та поміж тим, людям творчих професій, як, наприклад, архітекторам, працювати між такими ж натхненними, емоційними, зі стрімкою фантазією досить комфортно. Третьокурсник Інституту архітектури Данило Плесницький очолив творчих і активних студентів.

– Чому Ви вирішили стати саме архітектором?

– Архітектор – це моя омріяна професія. До вступу я готувався понад три роки, тож упевнено йшов саме на цю спеціальність. Щасливий, що тепер навчаюся саме в Політехніці, бо тут я знайшов своїх однодумців.

– Чи є щось, що хотіли б змінити у своєму навчанні?

– У нашій освіті бракує практики. Для архітекторів це особливо потрібно. Важливо, саме нині, давати можливість творчій молоді розвивати архітектуру. Вона цілком може стати такою ж популярною й успішною як ІТ-технології. І для цього є всі передумови.

– Коли громадська робота ввійшла у Ваше життя?

– До роботи інститутського профбюро я долучився одразу на першому курсі. Мені було цікаво наповнити своє життя університетом уповні. Дуже вдячний, що тодішній очільник студентського профбюро Андрій Сітарський мене підтримав і допоміг, побачив у мені, у нашій команді тих, хто може успішно працювати. Спершу я став в. о. голови профбюро ІАРХ. Я дуже багато навчився тут.

– Як Вам вдавалося досягати успіху в своїй діяльності?

– Я не мав ще достатньо сформованого підґрунтя для цієї роботи, тому довелося багато вчитися самотужки. Звичайно, на початку чимало помилявся та потрохи, малими кроками, я досягнув того рівня, на якому є тепер. Для мене це не лише досвід, а й розуміння, як працювати в колективі, як творити, як планувати свій час. Зрештою, це й робота над власним характером. Нині я вже знаю, де треба промовчати, де пошукати інший підхід, бути добрішим, стримувати свої емоції.

– Які особливості роботи з творчими людьми?

– З архітекторами треба працювати делікатно, зважати на те, що вони творчі люди. Є дуже скромні, але емоційні, а є дуже вибухові. Тож треба шукати підхід. Бо можна якось не так висловитися чи зреагувати, а людина образиться і просто не буде працювати. У тому й складність. Крім цього, вони живуть у власному ритмі й часі. Спершу я пробував боротися з цим, намагався синхронізувати роботу, та врешті зрозумів, що найкраще – це плисти з ними за їхньою течією, а за потреби обережно повертати русло в потрібний бік. Та важливо те, що творчі особи дуже позитивні та працелюбні. Коли щось роблять, то поринають у цю справу з головою, віддаючи всі зусилля задля успіху. Вони не дбають про власну користь, а пріоритетною для них є спільна справа.

– Ви цьогоріч організовували фотоконкурс «Спалах», не вперше були співорганізатором студентського фестивалю «Весна Політехніки». Які труднощі доводилося долати?

– Мінусів було багато, але позитиву не менше. Передовсім я хотів, щоб захід був масштабніший, тому обрав мобільну фотографію, бо саме цей жанр у тренді, та й долучитися до конкурсу міг кожен. Однак проблема в тому, що часто ті, хто наче й має намір брати участь у конкурсі, не хочуть постаратися належно оформити роботи і вкластися у відведені часові рамки. Тож довелося докладати чимало зусиль, щоб залагодити різні організаційні моменти.

А щодо «Весни Політехніки», то зазвичай допомагає те, що ми всі друзі, стараємося розв’язувати проблеми спільно, кожен, причетний до проведення фестивалів, розуміє, що творимо спільну справу. Та треба пам’ятати, що це студентський фестиваль, його не організовують професіонали, а кожен учиться самотужки робити велику справу, перебираючи досвід від попередників. А до того ж, це некомерційний проект, тож часто фінансові питання є вирішальні.

– Чим займаєтеся у вільний час?

– Дуже люблю подорожувати. Відвідав багато європейський країн. Найдалі, де наразі був, – Англія. Ця країна дивовижна. Для мене подорожі – це не лише нові враження, а також знайомства. Завжди фотографую, роблю це професійно. Тож із подорожей намагаюся привозити виловлені емоції, а не тільки фотографії місць чи будівель. Дуже люблю архітектурні фотографії, напевно, у майбутньому ці дві професії й поєднуватиму.

– Наостанок традиційне запитання: про що мрієте?

– Маю заповітну мрію – працювати в National Geographic. Мені подобається знаходити цікаві ракурси, показувати звичні місця з особливих ракурсів, знаходити цікаві типажі. Хотів би ділитися цим зі світом. Для мене це було б найбільшим щастям.