Гаряча осінь 2004-го: спогади професора ІНЕМ Галини Захарчин про діяльність активістів-просвітян Університету

23 лютого 2018, 10:50
Галина Захарчин, член ради «Просвіти» Львівської політехніки

До 150-ліття «Просвіти» і 30-ліття її відродження в Україні та 30-ліття діяльності у Львівській політехніці продовжуємо публікувати спогади активістів просвітницького руху. Участь політехніків у боротьбі за утвердження державності України завкафедри менеджменту персоналу та адміністрування професор Галина Захарчин зафіксувала в особистому щоденнику. Пропонуємо увазі читачів фрагменти з її записів.

Агітуємо за Віктора Ющенка

Напередодні виборів. Осінь 2004 року видалася гарячою. Гаряче було і в політичному просторі, адже наближалися вибори Президента України. Золотиста барва листя гармонійно доповнювалася помаранчевими кольорами, які зігрівали надією в ці кульмінаційно насичені дні. Численні мітинги, зустрічі, різноманітні акції заполонили Львів та й Україну загалом. Здавалося, що не було українців, байдужих до передвиборчого процесу – кожний відповідно до своїх цінностей, моралі й сумління. Для мене такі доленосні події дуже цікаві й показові не тільки з огляду безпосередньої участі та оцінки своєї ефективності як суспільної людини, педагога, науковця, а й з огляду глибшого пізнання людей, з якими працюю.

Уже з початку жовтня просвітяни кафедри менеджменту організацій (тоді я працювала на цій кафедрі) Інституту економіки і менеджменту активно долучилися до передвиборчого процесу – агітували за кандидата в Президенти Віктора Ющенка, якого підтримувало Всеукраїнське товариство «Просвіта». Щосуботи і щонеділі мої колеги з кафедри Ігор Грибик, Йосиф Ситник, Надія Любомудрова, Леся Струтинська і я мандрували селами й містечками Львівщини з агітаційними матеріалами і святим переконанням у правильності нашого чину. Спілкування приносило задоволення, бо на наших теренах люди були майже одностайні у своєму виборі.

Починали з Унева, де освятили наші атрибути і помолилися за добру справу, а завершили в Уричі, де височіє велична фортеця Тустань, над якою ми встановили український державний прапор.

Їдемо на схід спостерігачами

25 жовтня студенти ухвалили Звернення до викладачів, у якому зазначили, що не хочуть більше терпіти злочинний режим і виходять на вулиці з протестними акціями. У Львові вирують політичні мітинги. Студентські протести набирають обертів.

1 листопада, понеділок після виборів. Почувши результати виборів, почуваюсь пригнічена, багато голосів (фальшивих чи реальних?) виборці віддали за мораль темних сил. Іноді підкрадається зневіра, але тільки на мить, бо силою волі не даю їй перерости в апатію. Розумію: тільки активна дія може змінити реальність. Готова до акцій протесту, щоб захистити правду і справедливість. Знаю: ми переможемо, хоча шлях до перемоги дуже важкий.

2 листопада, 16.00. Збирається екстрене засідання Ради Товариства «Просвіта» Львівської політехніки, щоб обговорити політичну ситуацію й ухвалити рішення. Члени ради від Інституту економіки і менеджменту прийшли в повному складі: Надія Любомудрова, Оксана Юринець, Йосиф Ситник і я. В очікуванні Ірини Ключковської, яка щойно повернулася з Києва, обговорили й ухвалили Звернення до викладачів і студентів Львівської політехніки, в якому чітко зазначили свою позицію і консолідовані дії в цій непростій ситуації. Голова Товариства Христина Бурштинська повідомила, що під проводом «Просвіти» організовується поїздка на схід України. Охочі мають звернутися до голови Львівського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» Ярослава Пітка. Вирішуємо на другий тур виборів поїхати спостерігачами від «Нашої України» до Дніпропетровська.

19 листопада. Вранці-рано Леся Струтинська, Йосиф Ситник і я вирушаємо з гуртожитку № 6, що на вул. Сахарова. На прохідній не дивуються, бо за останній місяць уже звикли бачити нас утрьох із різними агітаційними атрибутами. Під’їхало замовлене таксі, кажемо: до Порохової вежі і вмощуємося на сидінні. За розмовою не зауважили, як таксі зупиняється біля Палацу урочистих подій, бо шофер подумав про ту «Вежу»-ресторан, що в Стрийському парку. Непорозуміння залагодили, але час втратили. Наші соратники-просвітяни телефонують, хвилюються, де ми, бо автобус уже чекає. Нарешті ми добралися до призначеного місця. А тут – весь наш п’ятий курс, національно свідомі Мирослав Криса, Василь Оленич, Володя Новосілець, Іра Вентик із чоловіком, Віталій Кобецький, Володимир Валевський! Радіємо за нашу молодь.

Автобуси вирушають. 14.36 – перша санітарна зупинка біля Зборівської гори. Виходимо з автобуса і читаємо викарбувані на камені слова: «Подорожній, зупинись на хвилинку», що ми і зробили. Стоїмо, відпочиваємо, обговорюємо перспективу. Раптом свист – це наші студенти так зустрічають раптову появу хлопців у формі. А то ще західна Україна. Що ж буде далі? Наразі все обійшлося і продовжуємо рух на схід.

20 листопада. Ніч минула відносно спокійно, вранці випав перший сніжок. Зупиняємося в П’ятихатках. У хатині під назвою «У Галины» нас привітно зустрічають симпатичні господарі, смачні домашні котлети, млинці, кава і сніг за вікном. Як поєднуються в такий час доброта і щирість звичайних простих людей і брудна політика та пропаганда! Снідаючи, провадимо ненав’язливу бесіду. Господарі тихо кажуть, що вони також за Ющенка, але бояться, щоб їх в Америку не потягнули…

Від’їхали приблизно 70 км, і нам знову перепинили дорогу міліціонери, почали з’ясовувати, куди і навіщо їдемо. І знову все обійшлося, нас відпустили, але вже об 11.38 знову затримують за 18 км від Дніпропетровська, біля «Лазаренківського бика». До нас доходять чутки, що у водія з першого автобуса забрали паспорт, перевіряють, чи автобуси не крадені. Доки триває з’ясування, гуртуємося і радимося, що робити. Може, доведеться добиратися пішки? Нарешті відпускають і ми рушаємо знову, але вже через 30 хв. дорога перекрита міліцейською машиною. Чергова зупинка, вихід із автобуса, напруга, ухвалення рішення: поїдемо в об’їзд. І ось уже в’їжджаємо в Дніпропетровськ.

Дніпропетровськ. «Шимпанзе шутят»

20 листопада. Вечоріє, падає дощ зі снігом, але приємно вражає присутність помаранчевого кольору. Стрічки на деревах, хай і поодинокі, та зігрівають душу й обнадіюють. Під’їжджаємо до обумовленого місця – цирку, в якому відбувається атракціон із символічною назвою «Шимпанзе шутят». Зв’язуємося зі штабом. Під’їжджає голова дніпропетровської «Батьківщини» пані Орина в гарному помаранчевому шалику. Всіх скеровують на вул. Плеханова до штабу Ющенка. Там дуже багато людей із різних куточків України. А ми думали, що тільки львів’яни такі завзято патріотичні. Проходимо короткий інструктаж, записуємо всі можливі контактні телефони: штабів Ющенка, «Батьківщини», преси, довірених осіб Ющенка тощо, навіть телефон лондонського офісу. Керують процесом дніпропетровські симпатичні хлопці: юрист Віталій і член ТВК Георгій Рябцев. Нас розподіляють парами по об’єктах. Зауважу, що кожен проситься на найскладнішу дільницю – такі всі безстрашні! Зазвичай квота така: два спостерігачі і представник преси. Мені випадає разом із Йосифом Ситником іти спостерігачем на дільницю № 40, що на вул. Героїв Сталінграда. Оля Мних має доволі пікантну дільницю – пологовий будинок, Надя Любомудрова, Ігор Грибик і Юрко (Надин кум) потрапляють на складну дільницю – № 53, Леся Струтинська разом із Володимиром Старчевським – у Бабушкинський район на віддалену 535 дільницю.

Після розподілу роз’їжджаємося на нічліг окремими групами і бажаємо успіху один одному. Хлопці (Йосиф, Ігор, Юрко) потрапляють на приватну квартиру до родини художника. Надя, Леся, Оля і я їдемо до готелю «Спорт», що на вул. Щорса, 4. До нас приєднуються наші політехніки Володя Яремко, Олег Іванчук, професор медицини зі Львова Павло Скочій, вчителі зі Львівської академічної гімназії та інші. Заходимо до готелю і приємно дивуємося: під стелею навколо люстри висить суцвіття помаранчевих кульок, а нас зустрічає адміністратор із помаранчевою стрічкою на маринарці.

Ставлення персоналу доброзичливе, що вселяє надію. Поселяючись до готелю, тихо радіємо, що в нашому номері є такий-сякий душ, три ліжка й одна розкладалка, на якій в цю історичну ніч спатиме Надя.

Та ми ще не поспішаємо вкладатися, а спускаємося до нижньої зали, прикрашеної помаранчевими стрічками. Обслуговуючий персонал привітний, позитивно налаштований, кажуть, що голосуватимуть за Ющенка. Ми радіємо.

Повернувшись до свого номера, витягуємо зі сумок святковий одяг, щоб достойно представляти спостерігачів від блоку Ющенка, час від часу перечитуємо Закон про вибори й обговорюємо можливі варіанти поведінки в проблемних ситуаціях, виробляємо тактику і стратегію критичного менеджменту.

Сон не йде, хвилюємося, до серця підкрадається тривога. Хоч я твердо вірю в перемогу, але в такій ситуації ще не була ніколи. Як то воно буде завтра? Що принесе Україні цей день і що продемонструють виборці? З такими думками задрімала.

21 листопада. Вранці на свою дільницю прийшли завчасно, щоб психологічно налаштуватися. Першим нас зустрів міліціонер, поступово почали з’являтися спостерігачі і представники преси від інших кандидатів. Знайомимося з головою дільничної комісії і звіряємо, хто серед членів комісії «наш». Здається, це три особи, прізвища яких ми записали. Заступник голови, молодий хлопець, також «наш».

Процес виборів починається відповідно до Закону. Перевірили кількість бюлетенів, кількість відкріпних посвідчень, яких було видано 20, а отримано 110; формуються дві бригади на виїзд. У першій – 37 виборців, друга має обслуговувати 36 виборців, загальна кількість виборців – 2800.

Члени комісії не дуже доброзичливі, особливо голова, яка близько 11 год. ранку робить мені зауваження щодо психологічного тиску на членів комісії, бо я «рухаюся по дільниці». Вона каже, щоб я тихо сиділа на лавці спостерігачів. Спокійно пояснюю, що відповідно до статті 69 Закону про вибори я маю право рухатися по території дільниці, а щодо психологічного тиску, то це неправда, бо за 2,5 год. я пройшлася тільки шість разів (спеціально рахувала), тобто це мінімальна кількість. Йосиф Ситник зауважує, що деякі талони видають без печаток і підписів. Загалом особливо видимих порушень не виявлено.

Десь під обід появилися представники медіа, запитують, як справи і чи є порушення. Спостерігач від Януковича, бритоголовий кремезний чоловік, непривітний, видно, що знайомий тут із усіма, вільно походжає і не особливо переймається виборами.

Дуже завзятим виявився наш соратник, молодий хлопець із Хмельницька, який активно відстежував події і зробив зауваження навіть щодо плакату, на якому зображено як голосувати, вбачаючи в цьому політичну агітацію за Януковича. Плакат зняли.

Передзвонюємося з нашими, звідуємо, як у них справи. Ігор Грибик із 53 дільниці повідомляє перші дані і надиктовує Ситнику прізвища відкріпників, щоб ми перевірили, чи у нас нема аналогічних прізвищ. Надходять повідомлення від Мирослава Криси: їх попросили покинути дільницю, але вони не злякалися і через законну процедуру поновлюються. Строчать акти про порушення один за одним. Оля Мних уже нудьгує: на її дільниці всі під команду лікаря проголосували за Януковича і акти про порушення не допомогли.

Я постійно контактую зі своєю племінницею Софійкою Захарчин, яка разом зі студентами Києво-Могилянки спостерігає на 23 дільниці і час від часу консультується з нами, як діяти в критичних ситуаціях. Добре, що ми у Львові прослухали гарний інструктаж і тепер можемо консультувати.

Процес підходить до завершення. Ми втомлені і трохи пригнічені, бо відчуваємо, що махінації відбуваються, але ми безсилі це виявити. Напруження наростає, коли підходить час підрахунку голосів. Для нас створюють несприятливі умови й обмежений доступ до підрахунку, відгороджуючись столами. Наші зауваження й обурення не допомагають. Я бачу, як купа бюлетенів за Януковича значно перевищує купку бюлетенів за Ющенка і відчуваю, як калатає моє серце і пересохло в горлі. Тривожно на душі і розбирає страшенна лють, яку надмірним зусиллям стараюся вгамувати. Телефонує Надя і подає емоційний сигнал: процес підрахунку вона взяла в свої руки і вчить, як треба рахувати. Отака вона у нас! Молодець! А нам це не вдається, бо у нас голова комісії чітко знає, що і як робити. Підсумки невтішні: 1224 голоси за Януковича, 666 – за Ющенка, 154 – не підтримують нікого, 18 – недійсних.

Підписуємо протоколи, беремо свої примірники, до того ж із боєм, бо ніби не вистачало відповідної кількості, але ми змусили їх дописувати ще. Розчаровані відвозимо протоколи до штабу і роз’їжджаємося по своїх місцях.

Було далеко за північ, коли я приїхала до готелю. Зла і недобра. У вестибюлі такі ж сердиті сидять Леся і Оля. Увімкнули телевізор, потрапили на інтерв’ю Славка Вакарчука, який дебатував із людьми Януковича – Таїсією Повалій і її чоловіком. Вакарчук у помаранчевому шалику говорив спокійно і переконливо, а вони тупо обстоювали Януковича. Дуже вразили слова співачки про те, що не може бути президентом людина з таким обличчям, як у Ющенка (!).

Від безсилля перед темнотою людей виступають сльози. Розуміємо, скільки українців перебувають в одновекторному інформаційному полі. Повна ізоляція від правдивого стану речей, брехлива інформація, страшний образ галичан і страх перед Америкою зробили своє – їм ближчий Янукович. До речі, наш округ суто пролетарський і, дивлячись на цих убого одягнених людей, розуміємо, чому так сталося. На дільницях, де було більше молоді, результати кращі. Очевидно, молоде покоління починає мислити по-іншому. І це дещо вселяє надію. Надя зустрілася із прекрасними людьми – викладачі дніпропетровського вишу, з якими підтримувала контакти, люди мислячі і патріотично налаштовані. Зрештою, спілкуючись із продавчинями в магазині, молодими дівчатами, які також голосували за Ющенка, розуміємо, що не все втрачено в цьому краї.

22 листопада. Виїзд із Дніпропетровська об 11.22. Після теплого прощання із п. Ориною, спільного фотографування і взаємних запрошень у гості, вирушаємо до Львова. Наші студенти Мирослав Криса, Василь Оленич, Володя Новосілець, надивившись на фальшування виборів (все зазнимкували) і не погоджуючись із «перемогою» Януковича, вирішують їхати «на Київ».

Приємно дивує нас професор Скочій – він теж хоче їхати до столиці. Але не вдалося. Поверталися до Львова з твердим бажанням продовжити боротьбу за правду до кінця.

Майдан

Повернувшись до Львова, прийшла на кафедру із гнітючим настроєм, а наші студенти-магістри телефонують: «Де ви? Ви нас учили критичного менеджменту. Ми у Києві! А Ви?».

Це спрацювало миттєво. Зразу ж відправляємо гінця за квитками. Збираємо теплі речі, запасаємося продуктами і тактично продумуємо, як їхати і що робити. Я вирішила пройтися по інституті, може, ще хтось захоче поїхати. Заходжу на кафедру маркетингу і логістики, якраз засідання кафедри провадить професор Євген Крикавський. Я перепрошую і кажу, що збираємося на Майдан, хто з нами? Відразу піднімаються Оля Мних, Володя Яремко і Назар Глинський. Вони готові!

На пероні нас проводжали, як на війну, бо не знали, що буде. Інформація надходила тривожна і невтішна. Їхали двома партіями, щоб була заміна. Першими вирушили Йосиф Ситник, Степан Буняк, Ольга Мних, Володя Гавран, Володя Яремко, Мар’ян Клімковський, Андрій Теребух, Назар Глинський, Ігор Новаківський, Ярослав Панас і я. Другою чергою їхали Надя Любомудрова, Оксана Стернюк, Оксана Юринець, Ігор Грибик із братом. Їхали з тривогою, але без страху.

На залізничному двірці, як тільки вийшли з потяга, одразу відчули помаранчево-революційний дух. Багато студентів і літніх людей із помаранчевими стрічками, шаликами скандують «Ющенко!», усміхаються до нас і запрошують приєднатися до їхнього гурту. Настрій у всіх піднесений, тривога зовсім зникла, а навколо майдану Незалежності неймовірна атмосфера гармонії й толерантності. На Хрещатику тисячі людей із різних куточків України, зустрічаємо навіть гурт студентів із Оксфорду із українським прапором. На регіональну приналежність вказують опізнавальні знаки із написами: Закарпаття, Одеса, Білорусь, Запоріжжя, Полтава, і вже зовсім містечкові: Майорівка, Левандівка, Васильків, Боярка – всіх і не перелічиш!

Навколо розташовані намети, в яких живуть по п’ять–шість осіб. Обов’язки в наметах розподілено дуже чітко, кожен твердо знає свою функцію. Дівчата пропонують чай/ каву, але ми вирушаємо до Українського дому, щоб зареєструватися. Там тисячі людей, і нам треба подбати про нічліг. Я телефоную до Ірини Ключковської, вона також радить насамперед знайти нічліг, адже невідомо, скільки часу доведеться стояти за правду. А через кілька хвилин уже дзвонить і повідомляє, що вона сконтактувалась із Атеною Пашко і нам дозволять заночувати у видавництві «Смолоскип», що на площі Контрактовій.

У видавництві на нас уже чекала Ірина й оперативно допомогла вирішити важливі питання. Нам виділили приміщення на другому поверсі, яке ми ділили зі студентами Львівського університету ім. І. Франка. Це були кухонька, де ми всі дружньо харчувалися, і велика кімната, в якій ми спали на підлозі.

Усі разом вирушаємо на Майдан і долучаємося до нашого гурту, хоч це нелегко, оскільки людей дуже багато. Холодно, люди підтанцьовують під такі милі серцю слова «Разом нас багато!». А нас, політехніків, зігрівало усвідомлення, що ми разом виконуємо свій обов’язок. Зустрілися з нашими студентами-магістрами, які чергували в будинку профспілок і зраділи, побачивши нас, своїх викладачів. Прекрасне молоде покоління! Атмосфера надзвичайно миролюбна, таке враження, що на цю землю зійшла вселенська любов. Усі всміхаються і готові допомогти один одному. Показовий приклад: у метро, коли ми чекали на потяг, Андрій Теребух просто притулився до стіни, до нього зразу ж підійшли дві пані, питаючи, чи йому не погано і чи треба допомогти. Це зворушило.

Української мови почастішало, так приємно, що люди намагаються розмовляти українською. На Майдані почули фразу: «Макс, чуєш, сам собі дивуюся – я розмовляю українською». Українська мова – мова свободи, ми всі тут заради нашої свободи! Незважаючи на безсонні ночі, всі веселі, співаємо, холод не заважає. Наші хлопці в наметових містечках чергують переважно вночі, а Володя Яремко і днює, і ночує на Майдані – так перейнявся почуттям обов’язку. Відчувається, що всі стоятимуть до кінця. Протягом дня пікетуємо то Кабінет Міністрів, то насолоджуємося акордами барабанщиків-віртуозів. А на самому Майдані спілкуємося, слухаємо виступи політиків.

Відчуваємо себе справжніми революціонерами. Домова кухня на площі Контрактовій – місце для комунікування. Саме сюди приходимо перепочити, підкріпитись канапками, зустрітися зі знайомими (здається весь Львів перебрався до Києва), обговорити ситуацію, порадіти із маленьких перемог, відкоригувати графік чергувань на різних об’єктах. Менеджмент високого класу!

Людям, які в наметах, медики надають допомогу, вітаміни, протизастудні засоби, піклуються, як можуть. У багатьох навчальних закладах влаштовано нічліг для приїжджих. У Народному домі кожен має змогу поїсти, перепочити, отримати теплі речі, але головне – поспілкуватися і перебувати в середовищі однодумців.

Кияни вражають – допомагають, чим можуть. Свого часу я вчилася в аспірантурі в Києві і не пам’ятаю такого прояву доброзичливості, як нині, такого патріотизму. Вражає висока самоорганізація і дисципліна на Майдані. Усе злагоджено, впорядковано, жодної злоби, жодного свавілля! Ми доброзичливо махаємо руками навіть людям із синіми шаликами – прихильникам Януковича. Багато людей із Донецька, Луганська, Дніпропетровська після наших бесід починали тихенько знімати свої сині стрічки і прислухатися до нас. Не всі зразу погоджувалися, розуміли нас, але поступово прозрівали. Тоді ми тішилися несамовито, бо кожного вечора, коли приходили з Майдану до видавництва на нічку, розказували, кому вдалося переагітувати «януковичів». Люди прозрівали і ми щасливо скандували: «Схід і Захід разом! Ми єдині!».

Щоранку на майдані Незалежності відбувається Служба Божа, яку відправляли священики трьох конфесій, люди розпочинали кожен новий день боротьби з молитвою на вустах.

На Майдані ми гартували свій дух і проходили вишкіл людяності. Віримо, що переможемо, бо правда перемагає завжди! Ми тримаємося до кінця, щоб захистити свої ідеали, право на чесне життя.

І ми вистояли, і ми перемогли! Оголошено про ще один тур виборів, і наша команда вирішує: ми знову поїдемо спостерігачами від «Нашої України» до Дніпропетровська!

Знаю! Вірю! Можемо!

24 грудня. Цього разу подорож буде залізничним транспортом і охочих поїхати значно більше. До нашого вже загартованого товариства додалися інші члени кафедри менеджменту організацій – Володя Гавран, Ярослав Панас, Роман Батючок і Оксана Стернюк, яка, правда, їде до Маріуполя. А взагалі з ІНЕМ їдуть ще Оля Мних, Володя Яремко, Артур Висоцький, Мар’ян Клімковський, Ірина Тимчишин, Оксана Чушак з деканату. Очолює наш десант Володимир Старчевський.

Розташувалися у трьох вагонах, бо в одному не помістилися, але до трапези збираємося у нашому, третьому вагоні. Витягуємо зі сумок усе, що маємо. Виявляється, що є аж дві курочки з часничком, дуже пахучі. Як не як – сьогодні християнська Європа святкує Святий вечір. І ми всі разом, і нас багато, і ми святково вечеряємо. Хлопці політично працюють, бо в нашому вагоні всякий люд їде і сьогодні ще дозволяється агітація. В. Гавран із Р. Батючком дуже переконливо полемізують із старшою панею інших політичних поглядів, а І. Грибик активно спілкується з двома молодими панянками, спрямовуючи їх на путь істинний. Взагалі атмосфера доброзичлива і не тільки в політичному плані, а й суто побутовому. Юрко, відомий як кум Наді, невтомно допомагає провідниці виконувати важливі функціональні обов’язки (розносить чай, постіль, добре слово скаже, порядкує).

Під час зупинки у Хмельницькому Володимир Старчевський вискочив на перон і повернувся із запашною кутею, яку йому приніс товариш. Ми всі залюбки поласували нею.

25 грудня. Ранок. Проїжджаємо П’ятихатки, згадуємо добру хатинку-кафе «У Галины». За вікном – сніг, а попереду – вибори!

Цей приїзд до Дніпропетровська був значно приємніший, ніж минулого разу.

На двірці нас знову зустрічає пані Орина, влаштовуємося у вже знайомому готелі «Спорт», але в іншому, значно кращому корпусі, в якому був і штаб Ющенка.

Цього разу моїм напарником був пан Володимир з нашої академічної гімназії і ми мали іншу дільницю з пролетарським електоратом. Там я познайомилася із вчительками, які були спостерігачами від Януковича. Ми довго говорили, дискутували і, хоч вони теж належали до інтелігенції, але я дивувалася – наскільки вони пройняті совдепівським духом: страх перед Америкою, бандерівцями, несприйняття української мови. Виборці теж справляли гнітюче враження.

Хоча результати голосування були значно кращі, ніж минулого разу, але все ж тут перемагав Янукович…

***

Львівська політехніка. Понеділок, третя пара, наш дорогий революційно-помаранчевий п’ятий курс. Майже всі магістранти на місцях, тільки Мирослава Крису не знаходжу поглядом. Він ще в Києві.

Якщо відверто, то мені не дуже хотілося розказувати студентам про книжні формальні істини, адже вони так багато зробили для перемоги Майдану і продемонстрували унікальний антикризовий прикладний менеджмент у конкретній напруженій ситуації. Тому я вирішила провести політичну пару і поговорити про політичний менеджмент та роль людського чинника. Починаю політично-патріотичну лекцію, бачу зацікавлення в юних очах і даю студентам завдання: оцінити те, що відбувається в нашій країні і на Майдані, зокрема з погляду ціннісних орієнтацій, антикризового менеджменту, технологій лідерства; виділити головні проблеми і рушійні сили, а також поділитися своїми відчуттями та спробувати оцінити свою роль чи позицію у цьому вирі подій.

Студенти замислились і затихли. І я задумалась: чи могли ми ще кілька місяців тому спрогнозувати те, що довелося пережити? Чи вірили, що спроможні підвестися з колін і стати до боротьби? Куди поділася байдужість, недовіра, безсилля? Ми достойно пройшли нову школу – школу людської гідності!

А згодом ми всі одержали подяку від Президента України як учасники Помаранчевої революції, яку нам у Львівській політехніці урочисто вручив Володимир Старчевський.

Вірю! Знаю! Можемо! – цей девіз революції допоміг нам обстояти правду і перемогти!