«Заспів» у чвертьстолітній ретроспективі (до 30-ліття діяльності «Просвіти» у Львівській політехніці)

18 червня 2018, 14:30
Зенон Боровець, доцент ІХХТ Львівської політехніки

До 150-ліття «Просвіти» і 30-ліття її відродження в Україні та 30-ліття діяльності у Львівській політехніці продовжуємо публікувати спогади активістів просвітницького руху. Сьогодні пропонуємо увазі читачів надзвичайно цікаві спогади тодішнього голови молодіжної комісії Товариства української мови Львівської політехніки Зенона Боровця про культурно-просвітницьку діяльність ансамблю «Заспів».

Як у Політехніці народився другий «Заспів»

Непросто згадувати події, від яких минуло вже чверть століття, а до того ж ті, котрі, мов спалах світла, пронеслися на одному диханні. Хоча в цьому є й свої переваги, бо відсіюються всі меншовартісні дрібниці і залишається лише найважливіше, те, що назавжди збереглося в душах кожного, хто перейшов через другий «Заспів».

Чому другий, як він постав і яка його доля? Власне про це і піде мова у моїх спогадах.

Попри перші прояви народного пробудження і національного піднесення, час, коли зродився колектив, був ще вельми непростий і не такий однозначний, як це може видатися нині, коли свобода думки, висловлювань, урешті навіть культурних уподобань здаються такою ж природною реальністю, як і саме життя. Півстоліття жорсткого пресингу комуни не минули безслідно і в найширшому загалі людських душ ще панувала тривога, а подекуди й страх: а що, як радянська влада зуміє опанувати ситуацію і тоді всіх, хто надто засвітився, знову запакують у в’язниці і сибіри? Що вже говорити про людей із статусом, при посадах, з науковими ступенями і званнями, які направду мали чим ризикувати. І все ж зупинити пробудження нації вже було неможливо, бо, де збирався гурт друзів і однодумців, якось невимушено, самі собою розвіювалися тривоги і побоювання й розпочиналася натхненна жертовна праця в ім’я великої ідеї – відродження Української держави.

Увесь 1988 рік минув під знаком перших народних протестів, які для комуністичних владоможців, хоч і були несподіваними, та все ж не становили поважної небезпеки. Проте це був рік, який у глибинах народної свідомості готував підґрунтя національного вибуху 1989–1991 років, що врешті привів до падіння Радянського Союзу і постання на його руїнах незалежних національних держав. Саме тоді, з другої половини 1988 року, на Львівщині почали формуватися перші осередки Товариства української мови. Таке Товариство ми заснували і в Політехніці.

На хіміко-технологічному факультеті (нині Інститут хімії та хімічних технологій) у колі однодумців щоразу частіше обговорювалися питання: як нам долучитися до неформальних і ризикових процесів національного відродження? Єдиним можливим і легальним способом в умовах тоталітарної комуністичної дійсності була діяльність у царині національної культури та народних традицій. Однією з перших спроб творчих пошуків став різдвяний вертеп 1989 року, до якого я написав алегоричний сценарій. Попри театральні костюми персонажів давно минулих епох кожен легко впізнавав в Іроді – Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова, у вояках Ірода – міліціонерів-спецпризначенців, у постаті Жида – стукача, сексота КГБ. І хоч це була вдала, проте разова акція. Треба було шукати інших засобів пропаганди національної культури.

І тут нам пригодився досвід громадсько-культурної праці родини Жеплинських. Два брати – Богдан і Роман – ще 1947 року, навчаючись у Львівській політехніці, були учасниками капели бандуристів, за що їх репресували і вислали до Сибіру. Та вони не зламалися і з таких, як і самі, каторжан, організували там капелу бандуристів, а після заслання, повернувшись до України, коли спільно, а коли кожен окремо, створили низку колективів у Новому Роздолі, Яворові, Новояворівську, Львові. Це були переважно молодіжні та дитячі капели бандуристів, в яких молодь гуртувалася навколо народних традицій. Найдіяльнішою була капела бандуристів «Заспів» при Палаці культури заводу «Львівсільмаш», яку організували Богдан Жеплинський із дружиною Вірою. Цей колектив проіснував 15 років – від 1970 до 1985 рр. – доки його не ліквідувало компартійне керівництво за виразно національний характер й достатньо велику чисельність. Серед учасників цієї капели були син Богдана Жеплинського Тарас, Олесь Довбуш і я. Тож ми вирішили під цією ж назвою створити свій колектив у Львівській політехніці. Так постав другий «Заспів».

Нині не можу згадати точний час заснування колективу чи дату першої репетиції. Це сталося десь на початку 1989 року, а ось перший наш виступ відбувся 6 березня 1989 року на інститутському Шевченківському концерті.

Національні за духом, мобільні за формою

Відродити «Заспів» як капелу бандуристів 1988 року було неможливо через відсутність специфічних інструментів й учасників, які володіли б технікою гри на бандурі, і відповідної фахової підготовки керівника. А тому ми сформували пісенний гурт, який українську пісню пропагував у сучасних ритмах і водночас був готовий за першим покликом вирушити туди, де була потреба і де на нас чекали. Саме така мобільність і визначала його формат.

Кістяк колективу склали працівники Львівської політехніки Тарас Жеплинський, Олесь Довбуш, Марія Петрук і я, решта учасників були студентами. Ми поставили собі за мету пробуджувати національну гідність народу через пісню та художнє слово. Ансамбль мав виразно фольклорне спрямування. Бувало, що пісні мережили не тільки віршами, але й історичними вставками, які потім переростали у власні оригінальні сценарії.

Перші інструменти були прості та невибагливі: скрипка, сопілка, бубон, баян, цимбали – позносили все, що хто мав. Строї спершу повиймали з родинних скринь, а також купили в гуцулів. І тільки згодом змогли придбати контрабас, ударну установку, повний комплект підсилювальної апаратури і, звісно, строї.

Репертуар ансамблю був найрізноманітніший: і сумні пісні з нелегкої минувшини, і жартівливі та весільні переспіви, і народні та авторські (писали також і самі учасники колективу) ліричні, козацькі, стрілецькі та повстанські. За один день гурт міг поставити фольклорну композицію, а ввечері провадити танцювальну забаву. Але непохитним стрижнем кожного виступу залишалось утвердження ідеї незалежної соборної Української держави. Відповідно до цього й укладався пісенний і текстовий сценарій. Добирав музичний репертуар і робив розкладку пісень на голоси та інструментальні партії керівник колективу Тарас Жеплинський. Згодом йому допомагав у цьому професійний фольклорист і композитор Василь Коваль. Сценарії писали Ярослав Стахнів та я.

Добре пригадую виступ 9 березня 1994 року із шевченківською програмою перед працівниками музею Тараса Шевченка у Каневі. Мандруючи на схід України, ми усвідомлювали, що десятиліття радянської влади і століття московитської окупації витворили чималу різницю у ментальності та сприйнятті історії України між українцями сходу та заходу. Провідною темою виступу була «Історія України в житті Шевченка і Шевченко в історії України». Розповідь і пісня розвивалися по висхідній: від козацьких повстань – до боротьби січового стрілецтва та УПА. Наш сценарій галичани сприймали із захопленням, а як сприймуть його мешканці східних земель, та ще й науковці в царині шевченкознавства?

Чи хвилювалися – уже й не пам’ятаю, а ось натхнення, духовий злет були дивовижні. Ці чудові хвилини навіки закарбувались у пам’яті кожного з нас. Мабуть, тоді дух Шевченка і душа України співали разом із нами. Але найдивовижнішими і найнесподіванішими для нас були слова працівників музею, які після виступу розчулено промовили: «Ми з вами. У нас теж був Холодний Яр, а 1946-го на наших землях діяли дві повстанські сотні».

Ще один сценарій, який до сліз зворушував глядача, ми уклали до Свята матері. Сюжетну лінію побудували на долі жінки, яка виряджала повстанця до бою, а потім двадцять літ чекала на його повернення зі сибірської каторги, і на переживаннях матері, яка виглядала сина зі студентської Революції на граніті.

Ми позиціонували свій колектив як автономний підрозділ у структурі Товариства української мови Львівської політехніки. При першій же потребі «Заспів» вирушав на підсилення агітаційної роботи Товариства. Окрім цього, ми організовували свої концертні виступи і з власної ініціативи. Правда, один раз, 1989 року, нам довелося навіть заспівати на річниці святкування жовтневого перевороту 1917-го. Співали ми народні пісні (інших у нашому репертуарі не було), та прозвучали вони якось сумовито. Загальний настрій таки має вирішальне значення!

Іноді в силу обставин треба було співати «крізь зуби». Але ми пам’ятали: перший «Заспів» перебував у значно жорсткіших умовах і перед виконанням програми «для душі» мусив кожен свій виступ починати двома-трьома «замовними» піснями. Але час комуністичної диктатури невпинно наближався до свого логічного завершення.

Як ми гастролювали на Великій Україні

Більшість концертів ми давали у Львові та області. Проте велику частку наших гастрольних виступів складали також виїзди поза її межі. Особливо пам’ятні наші поїздки на схід. Концертна (а краще сказати культурна) діяльність «Заспіву» на Великій Україні логічно випливала з мети створення колективу. Якщо в ті часи західні землі, попри страхітливе спустошення червоним окупантом, в національно-культурній та духовій сферах усе ж виглядали доволі оптимістично, то Велика Україна бачилась як цілинний комуністичний заповідник. Це відчувалось у скованості в приватних розмовах, недомовках, навіть у ледь вловимій хитринці запитальних поглядів простого українського хлібороба. Таки сім десятиліть більшовицького терору та ідеологічної селекції безслідно не минули для нащадків вільної та волелюбної козацької нації. Очевидно, що ця обережність була безпосереднім рефлексом, породженням тих страхітливих випробувань, які випали на їхню долю. Але водночас оці недомовки і запитальні погляди вселяли надію, що наша маленька праця не є марною, що, наче єрихонські мури, впаде непорушна скеля духовного заціпеніння. Зрештою, час і розвиток подій в Україні підтвердили небезпідставність наших сподівань. Але й там нерідко зустрічались особистості відкриті, сповнені любові до України і прагнення її незалежності. Серед таких переважали люди з фаховою освітою в різних галузях людської діяльності.

1991 року, напередодні референдуму про незалежність України, «Заспів» двічі вирушав з концертами-агітацією містами і селами Чернігівщини. День ми присвячували агітаційним концертам, а ночівля – як уже вдасться: чи то в готелях, гуртожитках чи на приватних домівках. Не винятком було й містечко Бобровиця, де перепочинок нам організували по людях. День минув у нашій звичній праці, а ввечері виявилось, що чогось там та й не догледіли і кілька наших друзів залишилися без місця на нічліг. Ця обставина нас не вельми засмутила – всяке в житті буває, і ми, розмістивши дівчат та студентів по квартирах, вирушили ночувати до автобуса, яким приїхали. Дорогою випадково розговорилися з місцевою жінкою, яка відразу запропонувала заночувати в її оселі.

Хата, до якої примандрувала наша група, виявилась простою і не надто просторою (зрештою, тоді весь радянський народ жив у невибагливих умовах), але надзвичайно затишною. Згодом ми усвідомили, що цей затишок творила незмірна душевна щирість її господарів. Допоки господар, незважаючи на вечірній час, затримувався на роботі, ми взялися допомагати господині готувати вечерю, яка теж виявилася простою: варена картопля і квашена капуста з цибулею, заправлена олією. За столом розмова пішла про Україну – її історію, згадали козацтво, Гайдамаччину, «Катерину» і закріпачення вільних українців, а там перескочили на січове стрілецтво і логічно дійшли до УПА. Аж раптом відчинилися двері і на порозі з’явився господар дому … у формі майора міліції! Кожен із нас на якийсь час, наче біблійна жінка Лота, перетворився на непорушний стовп з відкритими очима і привідкритою від несподіванки щелепою. Сучасним молодим людям, мабуть, неможливо збагнути, але тоді було не сміху – майор радянської міліції у свідомості пересічного громадянина уособлював представника вищої касти комуністичного репресивного апарату. Ба більше, майор в міліцейських структурах – це доволі поважний чин, а до того ж у невеликому містечку.

Напевне, нашу реакцію помітила господиня, але, як кажуть, і бровою не повела. Відновити попередній приятельський дух розмови на початках ніяк не вдавалося, але слово за словом і, о диво (!) – цей високий міліцейський чин виявився не меншим патріотом і прихильником незалежної України, як і ми. І знову диво (!) – його ставлення й оцінка діяльності ОУН і УПА збігалися з нашими переконаннями.

Жовтень 1991 року на Чернігівщині нам запам’ятався особливим емоційним піднесенням, яке не так часто трапляється в житті. Цього місяця ми двічі вирушали на північно-східні терени з єдиною метою – агітувати за те, щоби на Всеукраїнському референдумі чернігівці підтримали Акт проголошення незалежності України. Щиро кажучи, ми, галичани, мали тоді поважні побоювання: як проголосують мешканці центру та сходу України? І тепер ми з усмішкою згадуємо, як глибоко тоді помилялися.

З вибором Президента України справа виглядала складнішою, оскільки національно-патріотичні сили виявилися, м’яко кажучи, безпорадними в цій ситуації і, замість висунути єдиного узгодженого кандидата, розпорошились на окремі колони, які взаємно себе поборювали. Ми без вагань визначились із підтримкою В’ячеслава Чорновола.

У день референдуму учасники нашого колективу виконували обов’язки спостерігачів на виборчих дільницях містечка Бобровиця. Нині легко і приємно згадувати той благодатний день в історії України, але тоді на дільницях ми побачили, що не все так просто й однозначно. Серед членів дільниць, а особливо їхнього керівництва, було ще чимало відвертих комуно-шовіністів. Пригадується, як фанатичний більшовик, до речі, вчитель за фахом, на одній з дільниць, нападками на українську ідею довів до сліз учасницю «Заспіву», студентку першого курсу, і тоді вже нам довелось оперативно реагувати, аби втихомирити нахабу.

Різні гадки приходили до голови, допоки доводилося чергувати біля виборчих урн, тим більше, що ввесь передвиборчий період і особливо у день референдуму партактив поводив себе впевнено і затято робив свою справу. А все ж ми були впевнені у перемозі і останні сумніви розвіялися, коли довелося вирушити зі скринькою для голосування по домівках. Примітно, що на цю ділянку виборчого процесу зголошувалися запеклі комуністи й інколи доводилось докладати чималих зусиль і винахідливості, щоби до такого «посланця минулої епохи» приставити спостерігачем когось із учасників «Заспіву». У своїх домівках зустрічали нас зазвичай літні люди, що мали 80 і більше років. Розмову розпочинав більшовик, який з порога, не даючи отямитись, вдавався до перевірених десятиліттями методів:

– Правда, ви хочете, щоби зберігся Союз і не було війни?!

– Та чи я стара, товаришу, розумію?

– Бабцю, а ви хочете вільної незалежної України? – перебивав ситуацію заспівець.

– Так, так, синку, хай Україна буде вільною.

– То ви будете голосувати за Україну?

– Так, буду, буду за Україну. Хай вже нарешті буде вільною.

Після кількох подібних марних спроб червоному емісару залишалося хіба ще у різний спосіб намовляти літніх людей ставити позначки у клітинці за Кравчука. В цьому йому більше таланило, бо люди таки були застрашені примарою «українських буржуазних націоналістів».

Уже опівночі втомлені, але з почуттям невимовного піднесення духу сходилися заспівці до автобуса і кожен наввипередки хотів похвалитися неочікуваними результатами на своїй дільниці: «А в нас 94% за Україну», «а в нас…». Менше як 94% не було на жодній із дільниць. І за кожним озвученим результатом груди аж розпирало від незнаного досі почуття гордості за свою націю.

Уже докладно й не пригадується, як в автобусі запанувала густа, мов темна чернігівська ніч, мовчанка, а відтак стихійно і натхненно вибухнуло «Ще не вмерла Україна». Здавалося, що небо розкрилося і з його зводу ось-ось попадають зорі, зупинився час і земна кулька зависла на своїй орбіті, безмежний Всесвіт раптово здрібнів і нахилився над нашими головами – як тільки піднеслася вістка «Воскресла Україна!». Цю ніч і цю молитву ми не забудемо ніколи.

Незабутні турне до Польщі

Другий великий напрямок концертних турів «Заспіву» простелився на Захід – у Польщу. За 5 років концертної діяльності (1990 – 1995 рр.) колектив побував у Польщі 9 разів.

Вперше ми поїхали туди на запрошення одного з діячів Українського Суспільно-Культурного Товариства (тепер Об’єднання Українців у Польщі) Степана Міґуса. І це турне неможливо забути. Воно стало тим ключовим чинником нашого знайомства з суспільними та культурними діячами української та польської громад північно-східних теренів Польщі, які в подальшому долучились до організації усіх інших турів.

…Тільки-но ми вирвалися на простору польську дорогу, як витягнули з днища валізи ретельно приховане синьо-жовте полотнище і виставили його крізь шибку автобуса, що спричинило емоційний шок в особи, яка нас супроводжувала. Щоб молодий читач міг це зрозуміти, мушу сказати, що 1989-го і на початку 1990-го навіть у Львові багато хто ще остерігався національної символіки. Вперше відкрито піднесли три невеликі за розміром синьо-жовті прапори 26 квітня 1989 року на площі Ринок на велелюдному екологічному мітингу на згадку про трагічну річницю Чорнобиля. Тоді перший секретар Львівського обкому компартії Яків Погребняк вимагав прибрати ці «бандерівські прапори», але протиставитись громаді ніхто з його посіпак не ризикнув. А вже через кілька днів, 1 травня, на традиційній тоді радянській демонстрації за українські прапорці міліція і тайняки викручували руки. Цілий рік точилася в Україні боротьба за український прапор і лише 3 квітня 1990 року його було піднято над міською Ратушею Львова. То ж немає нічого дивного, що у старшої і «більш досвідченої» особи супроводу виникли певні застереження:

– Хлопці, не треба цього робити. Як повернемося додому, в усіх можуть бути великі неприємності.

Аби не вступати в марні дискусії, ми тоді згорнули прапор, бо він нам був потрібен для важливішої мети – підняти його під час концерту, коли заспіваємо пісні Січових Стрільців.

Ключовий виступ відбувся у воєвідському місті Ольштин. Це була велетенська зала десь на 800–1000 осіб, вщерть забита глядачами. Це був наш перший концерт на такій поважній і великій сцені. Тоді ми навіть не могли собі уявити, щоби десь там, за кордоном, можна зібрати таку велику українську громаду. Запальний ритм народних мотивів і співрозмірна з ним пульсація наших сердець й сердець глядачів творили досконалий акорд невмирущості української пісні, а з нею й української нації. А коли зі сцени залунало маршове «хлопці підемо, боротися будемо за Україну…» і над нашими постатями з’явився ще не легалізований в Україні і ще не широко вживаний в українській діаспорі синьо-жовтий прапор, раптом підвелась уся глядацька громада і підхопила «…за Україну, за її волю…». Це була неймовірно зворушлива мить єднання українців, розділених сотнями кілометрів і кордонами, народжених у різних державах і які ніколи до цього не бачили один одного, але в рідній пісні безпомильно відчули рідну українську душу.

Разом із нами в концерті брав участь молодіжний танцювальний колектив зі Східної України, і вже по завершенні нашого спільного виступу від них підійшов гурт юнаків і дівчат:

– Ми ще ніколи не бачили нашого українського прапора, у нас немає таких, будь ласка, подаруйте його нам.

Це був прапор-реліквія з перших мітингів і походів, із ним майже рік творилася революція на Львівщині, але ми без вагань віддали нашу спільну святиню – беріть і несіть до своїх осель і сердець.

«З нами Бог, розумійте, народи…

Місія «Заспіву» у Польщі була двоякою: з одного боку – нести українську пісню і слово доволі чисельній українській діаспорі північно-східних теренів (нині Вармінсько-Мазурське воєвідство), а з другого – знайомити польських громадян із самобутньою українською культурою. Репертуар концертної частини визначався порою року: влітку – різножанрові народні та авторські пісні, взимку – вертепне дійство та коляди. Під час другої мандрівки на Захід нашу різдвяну програму побачила директор Музею народної культури у Венґожево п. Барбара Ґронзевич-Хлюдзинська, і відтак між нами зав’язалася велика приязнь різних за національним походженням, але таких близьких за духом людей.

Велика заслуга в організації інших семи поїздок, влаштування побуту, полагодження частини концертного і культурного розпорядку належала саме пані Басі. Влітку це було простіше робити, оскільки проживання та харчування усіх колективів, що брали участь у ярмарку (фестивалі) фольклору, забезпечувались за бюджетні кошти. Але навіть і тут пані директорка ексклюзивно для нашого колективу вишукувала можливість затримати нас ще на тиждень, щоби ми могли концертувати містечками та селами реґіону. Переважно були це концерти на українських парохіях, яких на півночі Польщі є чимало, але також і перед польським глядачем у школах, військових частинах тощо. І треба зазначити, що тоді поляки наш український колектив сприймали з не меншою щирістю та захопленням як українці. А в часі нашої третьої мандрівки на офіційному виступі на ярмарку фольклору у Венґожево влітку 1991 року перед національно розмаїтою публікою ведучий пан Юзько, ще до Референдуму, побажав нам вільної незалежної України.

Зимові поїздки було важче полагоджувати, оскільки на допомогу бюджетних чинників сподіватися було нереально. Але й тут винахідливості пані Басі не було меж. У часі одного із зимових турів, коли не вдалося домовитись за проживання ні в гуртожитках школи-інтернату, ні в касарнях військової частини, для нашого колективу вивільнили кімнати на першому поверсі музею, постелили матраци, спальники і облаштували нічліг. Згодом я якось запитав, чому вона так багато допомагає нам, українцям. Вона усміхнулась і лагідно відповіла:

– Пане Зенку, але ж ми найперше є християнами, а вже потім тими, як себе далі ідентифікуємо.

Виступи перед українцями були правдивим святом для обидвох сторін: і для громади, і для нас. У переважній більшості це були греко-католицькі парохії, хоча й запрошували нас і православні, наприклад у Ґіжицку. З того, як нас очікували, як ловили кожний звук, ми розуміли, що ці люди хоча уже й вросли корінням у нові землі на поселенні, але все ж й далі тужать за своїм Надсянням, Лемківщиною чи Підляшшям і з майже дитинним нетерпінням очікують найменшої вістки з України. І ми їхали, бо розуміли, що не приїхати просто не маємо права, що не виконаний нами концерт стане великим розчаруванням для української громади.

Під час одного з наших зимових турів з українського боку кордону в нас несподівано з’явилися великі проблеми. Дев’ятого січня на півночі Польщі, за 800 кілометрів від Львова, ми мали заплановані три концерти, а восьмого числа українські митники навідріз відмовились випускати нас з України.

– Ну як ви не розумієте? Ми на концерт їдемо, нас люди чекають!

– О, акурат перед вами такі самі були артисти, які на польських базарах мали концертувати.

– Але ж у нас уже завтра три виступи…

– До десятого січня митниця не працює. Їдьте додому, відсвяткуйте, а відтак можете їхати по базарах.

Сперечатися було марно, ми від’їхали і несподівано зустріли автобус з артистами, які перед нами намагалися прорвати кордон. Кожну шибку їхнього автобуса на вішаках, наче шторка, заслоняв акуратно припасований театральний костюм. Але ввесь салон майже під стелю і багажні відділення були заповнені пакунками з різноманітним крамом. Та й «артисти» були якісь дивакуваті, бо ніяк не могли второпати, що ми й справді їдемо гастролювати, а не торгувати, для чого нам таке незвичне маскування інструментами і де ми позапаковували наш товар. Ми зрозуміли, що опинились у безвиході, але ради не було, то вирішили ще раз спробувати щастя.

Під’їхавши до митниці і не чекаючи поки нас знову поженуть додому, ми усім складом зайшли у велетенську почекальню і на чотири голоси заспівали «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог!». А зала, треба визнати, мала чудову акустику і наш спів громовицею, попід височезні стелі, несподівано заскочив уже розімлілих від тривалого святкового перепочинку працівників. Позбігались усі митники і прикордонники, не розуміючи, що твориться, а ми колядували, і наша коляда понеслась до небес.

– То ви справді артисти? Ви що – дійсно на концерт їдете?

Врешті поверховий огляд салону, де крім музичних інструментів та дрібних речей нічого не виявилось, переконав митників, що ми таки їдемо концертувати, хоч вони не могли зрозуміти нащо нам на саме Різдво пертись у далеку дорогу.

– Ваші всі сумки помістилися в багажники? Їдьте, тут навіть оглядати немає чого.

Кажуть, що випробування завжди ходять у парі. Мало того, що пів дня ми згаяли на кордоні, так ще й дрібна мжичка з неба і мороз перетворили дорогу на суцільну ковзанку. Цілу ніч на мінімальній швидкості ми долали сотню за сотнею кілометрів, а все ж за пів години до початку першого концерту таки встигли доїхати до уже переповненої глядачами церкви.

«Заспів» – це набагато більше, ніж ансамбль

Від року до року колектив розширював та ускладнював репертуар і 1993-го отримав звання Народного ансамблю пісні і музики. За сім років свого існування ми відспівали 120 концертів (1989 р. – 10, 1990 – 11, 1991 – 28, 1992 – 13, 1993 – 34, 1994 – 24, 1995 – 10 і звукозапис концертної програми на телестудії), долучилися до перемоги у Референдумі за незалежність, зробили свій внесок у становлення Української держави, тішили неповторною музикою і співом, милували студентською щирістю і красою. З відстані часу можна твердо сказати, що «Заспів» – це набагато більше, ніж ансамбль, це був осередок українства, взаємоповаги, добра, щирості і любові.

З перших днів заснування колективу і до закінчення навчання в Політехніці незмінними учасниками були Олег Ковальчин, Роман Сколоздра, Галя Мляк, Зеня Сенчишин, Іра Бисько, Роман Константинів, Марія Остапів, Мар’яна Щурко, Павло Шаповал, Оксана Кіф’юк, Наталя Стефанишин, Світлана Цимбалюк, Світлана Савка, Тарас Геник, Андрій Пилипів.

Оскільки це був студентський ансамбль, то щороку приходили нові учасники, серед яких В. Коваль, О. Куречко, Л. Касіян, В. Скруха, Н. Русецька, Р. Чепіль, Н. Кравець, Л. Брандибура, А. Козак, І. Кулібаба, Н. Бойко, І. Зарицька, О. Луців, В. Маренич, В. Варунків, Н. Гелета, О. Фуч, І. Шаршаневич, К. Шинкарчук, Я. Дідула, М. Винницький, Г. Лабіж, А. Козак, Л. Гончарова, В. Коваль, З. Матчак та інші.

До інструментальної частини колективу входили: скрипалі-віртуози Роман Константинів, Тарас Геник, Ірина Бисько, Павло Шаповал, цимбали і сопілка – Олекса Довбуш, баян – Роман Сколоздра та Володимир Варунків; контрабас – Сергій Доброгорський, ударні – Володимир Матушевський, гітара і скрипка – Тарас Жеплинський.

Наш ансамбль народив три сімейні пари: Сергія та Мар’яну Доброгорських, Володимира і Світлану Матушевських та Василя і Наталю Горлаїв.

У «Заспіві» співали і грали викладачі Львівської політехніки Олекса Довбуш, Зенон Боровець, Марія Петрук, Володимир Мельник. Роман Шеремета, Орест Возняк.

Був у нас також свій дописувач і сценарист, який бачив колектив із концертної зали, – Славко Стахнів. Він висвітлював будні і свята колективу, багато спілкувався у поїздках із людьми, бо мав на це час, чого не могли дозволити собі ми, а потім все це описував і в автобусі, після важких концертів, зачитував нам, веселив і забирав втому. Це був говорун і сміхован, гострий на язик, він помічав все в найменших деталях, мав жартівливо-іронічний тон у мові та стиль у написанні, але з тонкою і вразливою душею.

Неможливо недооцінювати роль у становленні колективу, організації концертів, придбанні костюмів та інструментів і постійну підтримку директора Народного дому «Просвіта» Степана Шалати. Він був не лише організатором концертів колективу, а й опікуном, який оберігав і піклувався про кожного його учасника.

Та все ж прийшов час, коли найважливішу мету колектив сповнив, а перед його керівниками й учасниками постали нові перспективи і форми праці на громадсько-суспільній ниві. Сьогодні наш керівник Тарас Жеплинський – доцент ХТФ, а також і священик УГКЦ, академічний капелан і відомий реколектант Львівської архиєпархії. Це надзвичайно світла, мудра, добра і щира людина, що вміє переконувати, згуртовувати, запалювати і любити все, що його оточує. Він дарує людям щастя і віру – віру в Бога, в себе, в ближнього, у майбутнє. Він назавжди запалив серця заспівчан любов’ю і вони пішли по життю, щедро даруючи її всім навколо.

Так, одна з учасниць колективу Марія Бучма (Остапів), ставши мамою трьох дітей, організувала з чоловіком будинок-інтернат сімейного типу, взявши на виховання ще семеро діток. Сьогодні ця маленька і тендітна жінка виховує десятеро дітей, а духовним наставником їх усіх є отець Тарас. Вони організовують зустрічі у своєму гостинному будиночку, куди з’їжджаються заспівчани сім’ями, отримують благословення о. Тараса, згадують студентство і наші виступи, багато співають. Зустрічаємося ми кожні п’ять років, щоб розповісти одне одному про своє життя, поділитися спогадами і найголовніше – поспівати під гітару.

Колишні молоді викладачі Марія Петрук, Роман Шеремета, Павло Шаповал стали доцентами, громадськими діячами; Ярослав Стахнів – інженером-дослідником. Зенон Боровець є заступником голови комісії у справах мирян Львівської єпархії, катехитом, членом громадської ради «Святий Юр», секретарем наглядової ради релігійної організації «Місія Відпустовий центр Страдецька гора» Львівської архиєпархії УГКЦ. Юні ж учасники колективу після завершення навчання у Політехніці стали учасниками різноманітних хорів та громадськими активістами.

Ми усвідомлюємо, що сім років життя нашого «Заспіву» – це лише мить у порівнянні з 200-літнім існуванням Львівської політехніки. Але це була неповторна мить, сповнена щирості, братерства і відваги, а ще – величезної любові до України, бажання донести український дух у пісні і музиці до спраглих сердець, до незламного народу, який чекав на це багато десятиліть.

І сам «Заспів» не зник – він лише змінив склад і переформатувався. Нині це жіноча капела бандуристів під керівництвом Христини Залуцької, учасниками якої є дівчата-студентки Львівської політехніки. Нинішній ансамбль, акумулювавши поважний досвід, напрацьований ще першим ансамблем бандуристів Львівської політехніки, організованої Олегом Гасюком 1949 року, першим і другим «Заспівами» (під керівництвом Богдана і Тараса Жеплинських відповідно), продовжує і розвиває пісенну культуру народу, своєю поставою стверджуючи пророчі шевченкові слова «наша пісня, наша слава не вмре, не загине…».