Підготовка до вступу та ЗНО

Гуртки Малої технічної академії

 

Орест Кунтий: «На Січ!» (до 30-ліття діяльності товариства «Просвіта» у Львівській політехніці)

8 січня 2019, 10:03
Орест Кунтий, професор ІХХТ Львівської політехніки

З нагоди 150-річчя «Просвіти» і 30-річчя її діяльності у Львівській політехніці тижневик «Аудиторія» продовжує знайомити читачів з історією організації. Сьогодні пропонуємо спогади тодішнього голови профкому працівників інституту Ореста Кунтого про поїздку політехніків на святкування 500-ліття козацтва.
 

Три десятиліття, три майдани, ганебні вибори ганебного президента та підступна агресія потрібні були для того, щоб більшість наших співвітчизників відчули національну гідність, де Мова, Історія –святині, без яких нема майбутнього для нашої нації. Це до того, що був досвід УНР, була відома тріада Юрія Шевельова: три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і «комплекс Кочубеївщини», яка ввібрала висновки української еліти від Михайла Драгоманова, В’ячеслава Липинського до Дмитра Донцова, Миколи Хвильового.

Отже, ми приречені на тривалу еволюцію, про що наголошували В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та інші лідери Українського Відродження, Оксамитової революції. Ми приречені на тривалу еволюцію, оскільки мусимо знову й знову вчитися на власних помилках, через те, що надто страшну спадщину отримали.

Тоді, 1990-го, такого розуміння ще не було, була ейфорія, був надлишок політичного романтизму. І це був наш позитив, який штовхав на, здавалось, безнадійні справи. Спогади про одну з подій, учасниками якої були «тумівці» Львівської політехніки, – тому доказ.

Літо 1990-го. Обласні, міські, районні ради галицьких областей УРСР були рухівськими. Синьо-жовті прапори, тризуб, Славень України стали повноцінними атрибутами місцевої влади на цій території. Проте було усвідомлення, що тут лише Український П’ємонт і без Великої України шансів на Державність практично нема. А Велика Україна ще не прокинулась. Надто страшні наслідки катка нашої історії від Москви, насамперед, від більшовицької.

Важкими були також наслідки «золотого вересня» 1939 року для Заходу України. Проте Мова, ідея Державності ще жили, ще жила Українська церква в катакомбах. Ще збереглася достатня частка інтелектуалів, яка розуміла свою головну місію в тодішніх подіях.

Усе сказане свідомо чи підсвідомо розуміло чимало політехніків. Відтак клич «На СІЧ!» частина активістів сприйняла як можливість долучитися до важливої Всеукраїнської просвітницько-політичної акції. Основну організаційну частину взяв на себе профком, який мав досвід таких заходів. Десятки кілограмів газети «За Вільну Україну», єдиного на той час проукраїнського періодичного видання з накладом сотні тисяч, на якому був герб – Тризуб. Сотні значків із Тризубом, синьо-жовтим Прапором. Взяли також литаври як атрибут козацького куреня. Кожен учасник «походу», а це два автобуси з дорослими та дітьми, віз вишиванку. Поїздка мала бути тривалою й передбачала зупинки в містах і містечках для зустрічей із місцевими мешканцями.

Першу «німу» реакцію на наші автобуси, на яких майорів синьо-жовтий прапор, ми відчули на трасі – багато водіїв зустрічних автобусів та автомобілів не відповідали на традиційне шоферське привітання помахом руки. Отже, зомбоящик, партійна преса, місцеві «партячейки» сумлінно зробили свою справу.

А от у місті Бар, що на Вінничині, ми не побачили їхньої всесильності. Наш приїзд спровокував стихійний мітинг. Нехай не масовий, але сотня місцевих сміливців швидко саморганізувалася, і містом крокувала колона, чисельність якої зростала. Ми «розчинилися» між місцевими мешканцями й почалося те, до чого готувалися – живе спілкування, роздавання преси та національної символіки. Адже те, що відбувалося тоді у галицьких областях УРСР, було для них свідомо спотворено й потрібно було тезово виправляти дезінформацію.

Ми пояснювали мету Товариства української мови, агітували за створення його осередків і масовий вступ до нього. На більше тоді не можна було собі дозволити. Ми жили за законами СРСР, де КДБ, прокуратура, міліція, армія сексотів слідкували за їхнім дотриманням. Ми швидко це відчули. Появився районний прокурор і міліціянти з ультиматумом покинути місто за те, що «організували несанкціонований мітинг». Проте із розмови зі слугами тодішньої Системи було видно, що ні впевненості, ні чітких завдань на такі нестандартні ситуації вони не мають. Отже, перші враження від ситуації на Великій Україні – Система хитка, її слуги невпевнені, навіть розгублені. Треба використовувати момент.

Готуючись до наступних міст – Первомайська та Воскресенська (Дніпропетровська область), ми врахували уроки Бару та взяли курс на дипломатію. У сценарій входило покладання квітів до Тараса Шевченка, бюсти якого, на щастя, були тоді в багатьох містах і містечках УРСР. А далі – вірші Кобзаря від дітей, виступи наших ораторів, зокрема головної просвітянки Христини Бурштинської. Усі у вишиванках, з національним прапором. Було сподівання, що це заінтригує мешканців. І справді – до нас підходили сотні людей. Робота була для всіх – від дітей, які роздавали агітаційні матеріали, до дорослих, які, мабуть, вперше мали таку непрогнозовану та розмаїту за поглядами аудиторію.

Тема Мови не викликала особливих суперечностей. Дискусії були переважно навколо національних героїв, особливо «зрадників» українського народу. Оригінальним вийшов діалог, який місцева жінка розпочала зі згадування Степана Бандери, використовуючи інформацію, котру десятиліттями втовкмачували нашим громадянам партійні ЗМІ. А коли ми запитали її про Нестора Махна, то почули: «Це наш народний герой!». Як герой? Адже радянська історія трактує по-іншому. Отже, не все так погано.

До Січі у с. Капулівка, де могила Івана Сірка, наш Курінь приїхав одним із перших. Місцева влада підготувалася – у полі виділила велику територію для наметів, уздовж дороги на кожному електричному стовпі вивісила червоні прапори (щоб ми знали, в якій країні знаходимось). Через кілька годин над табором низько, повільно і з гуркотом пролетіли військові літаки – психологічна обробка. Проте автобуси один за одним прибували з усієї УРСР, були й козаки на конях, намети росли, як гриби. Народжувалась Новітня Січ-1990. Панували самоорганізація та самодисципліна, головний штаб лише координував роботу.

Наступного ранку жодного червоного прапора вже не було, на їхньому місці майоріли синьо-жовті. Кожен учасник став мешканцем нової демократичної Республіки, хай тимчасової, хай віртуальної. Ці кілька днів ми жили за законами, про які лише читали в історичних книжках. Проте не заради того ми сюди приїхали. Штаб розробив графік поїздок у найближчі промислові міста Нікополь, Марганець та Запоріжжя. Були багатотисячні мітинги, на яких виступали лідери Товариства, народні депутати, представники НРУ. Отже, ми влились у просвітницьку роботу як рядові учасники Всеукраїнської акції. Були непрості дискусії, нас, «западенців», сприймали, неоднозначно. Якось ми, на думку деяких місцевих, не вписувались у козацьке свято. «А який стосунок до Січі мають львів’яни?» – одне з типових запитань опонентів. Те, що Петро Сагайдачний родом із Львівщини, для більшості з них було невідомо.

Головна ж подія – поїздка до Запоріжжя. Було це також головною подією для міста і не тільки 1990 року. Такої масової колони у вишиванках, з національними прапорами не бачило не тільки Запоріжжя. Такого не бачив Київ і навіть Львів. Краса, організованість, масовість поєднувалися із силою. Адже в колоні були переважно молоді люди. Десятки тисяч запоріжців вийшли на центральну вулицю, усі балкони були заповнені. Частина з них вливались у колону, спілкувалися з нами, ділилися інформацією, спогадами. Один із місцевих, наприклад, розповів, що в 60-х роках у Запоріжжі було понад 60% українських шкіл й українська мова була «живою» у їхньому місті, й погоджувався, що необхідно виправляти мовну ситуацію. Були такі, що не вірили в можливість зміни в цій Системі. Звичайно, така коротка акція не могла щось суттєво змінити, не могла переконати. Але вона показала, що є немало українців, які хочуть змін. Це були доволі потужні удари Дзвону: прокидайтеся!

Після ходи був мітинг, багатолюдний і представницький. Виступали, переважно, представники легітимної тоді влади – народні депутати УРСР, лідери ТУМ (Дмитро Павличко), НРУ (Іван Драч), представники тодішньої партійно-радянської номенклатури (Степан Плющ) і проукраїнської частини Верховної Ради. Проте така дипломатія була виправдана. Нам «посилали» сигнали про необхідну єдність та виваженість. Чи було всезагальне схвалення такої м’якотілості? Не було. Частина «січовиків», а це представники певної верстви суспільства, були налаштовані на необхідність радикальніших дій. Однак було й розуміння, що це не місце для дискусій. Головний підсумок Запорізького мітингу звучав приблизно так: будьмо соціально активні, вступаймо до громадських організацій, насамперед до ТУМ. Настав час змін!

До Львова ми також поверталися через міста і містечка Великої України, але були вже впевненіші, активніші. Дещо змінились і місцеві люди. Мабуть, ці кілька днів інформаційного прориву далися взнаки.

Що ми «везли» додому, покинувши СІЧ? Було відчуття, як у назві збірки Олександра Олеся «З журбою радість обнялась». Радість – оскільки відчувався легкий, але таки подих Весни на Великій Україні. Відчувалась також слабкість, невпевненість недавно такої могутньої Системи. Особливу впевненість вселяла єдність у питанні МОВИ. На диво швидко сприйнялася національна символіка, а це внутрішня підсвідома готовність до єдиної Держави. Журба – бо ще не видно було чіткого плану, перспективи, впливової політичної сили, яка взяла б на себе місію лідера. Згадався епізод у кулуарах Установчої конференції ТУМ, де на запитання до Дмитра Павличка: чи є конкретна програма дальших дій, – відповідь була приблизно така: розвалимо цю імперію, проголосимо Незалежність, а там побачимо.

СІЧ-1990 змінила багатьох із нас – одним стало тісно і вони знайшли себе в НРУ, ще радикальніші – в УРП. Проте всі, як могли, працювали на Мову, розуміючи, що це надовго та потребує масовості, професійності, терпіння.