Підготовчі курси (за програмою ЗНО)
Всеукраїнська олімпіада  Львівської політехніки
 

З роду галицького українства: колишньому завідувачу лабораторії ІНЕМ Іванові Пащаку виповнилося вісімдесят

4 січня 2019, 09:21
Катерина Гречин, тижневик «Аудиторія»

Днями Івану Пащаку, випускникові інженерно-економічного факультету, а на схилі літ – завідувачу однієї із лабораторій Інституту економіки та менеджменту, виповнилося вісімдесят. Нині він – на заслуженому відпочинку, але спокій йому тільки сниться…

Ми розмовляємо з Іваном Олександровичем про його будні: чим живе, про що мріє. В його руках – старі світлини, з яких дивляться родичі, котрі відійшли у кращий світ, залишивши яскравий слід не лише в його душі, а й в історії села Черневе, що на Мостищині. Перед очима пролітають прожиті роки: школа, армія, навчання ковальської справи, робота на автобусному заводі… Саме там працюючи, поєднав своє життя із Політехнікою – вступив на вечірнє відділення інженерно-економічного факультету. Не пропускаючи жодного заняття, наполегливо студіював економіку машинобудування. Як заступник директора з економічних питань, співпрацював із кафедрою менеджменту організацій (тепер – кафедра менеджменту персоналу та адміністрування), керував практиками студентів, не раз був керівником курсових і дипломних проектів. Коли завод призупинив свою роботу, Іванові Пащаку запропонували посаду завідувача кафедральної лабораторії. Два роки тому пішов на заслужений відпочинок, хоча насправді вже чимало літ невтомно працює на іншій ниві.

– Я виховувався в інтелігентній родині, – згадує Іван Олексійович. – Мої діди (по батьковій і маминій лінії) знані як добрі господарі (належали до давніх родин заможних селян, які були основою і фундаментом галицького українства, творили її еліту й інтелігенцію). З нашої родини вийшли ремісники, вчителі (їх було 17), товарознавці, богослови, науковці, адвокати, професори, політики. З ініціативи багатьох моїх родаків-священиків в селі побудовано школу, церкву. Я ж більше працював із технікою. В родині зберігалося багато різної і важливої кореспонденції: документи, паперові акції.

А коли померла моя тітка Катерина, в її скрині знайшов нову «порцію» цікавих документів, зокрема юридичне листування, різні контракти, датовані 1853 роком. А ще мені дісталася церковна книжка від 1906 року, яку зберегла наша родичка, переховуючи від більшовиків. Там є повна інформація про кожного мешканця села (хто виїхав до Канади, кого відправили на Сибір, скільки було упівців, скільки людей загинуло в Першій світовій війні тощо). Це надзвичайно цінний документ.

Зрозумівши, що мій рід становить основу історії села і складає майже половину його мешканців, а в мене на руках є серйозний фактаж, почав вивчати й інші архівні та історичні джерела. Відтак, було б гріхом не скористатися таким шансом. Отак і народилася книжка «Черневе у вирі часу. Спогади і факти».

– Про що йдеться у книжці?

– Про історію села, його побут і звичаї, про мій родовід, про інших відомих людей – вихідців із села. Я намагався розповісти про духовне й культурне надбання села не з чужих слів і переказів, а опираючись на беззаперечні історичні факти й документи. Працював над книгою десять років. До речі, коли книжка вийшла у світ, я отримав чимало схвальних відгуків. Це для мене багато важить.

– Знаю, що на цьому Ваша подвижницька справа не завершилася…

– Моя тітка Катерина залишила по собі не лише добру господарку, міцний дім, а й цікавий старовинний сільський реманент, який збирав ще мій дід. Окрім цього, моя двоюрідна сестра Параскевія мала багато своїх вишивок, полотен. У домі тітки Катерини я організував своєрідний музей старовинного українського побуту. В силу різних обставин офіційно його відкрити ще не вдалося, хоча до цього долучається чимало відомих людей.

– Ви – лауреат IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича у номінації «Краєзнавство»…

– Так, стати ним мені допомогла моя книжка про рідне село, хоча до останньої хвилини не вірив, що стану лауреатом: моє прізвище назвали останнім і вручили медаль.

– Ви задоволені своїм життям?

– Загалом так: підготував і видав книжку, створив музей. Я жодного дня не був у лікарні, хоча прожив нелегке життя. Побудував хату, посадив багато дерев. Маю одного сина, улюблених онучат, яким передалася родова любов до коней (дідо служив у віденській кавалерії, батько – у варшавській, я змалку теж кохався в конях). У моїй родині чимало політехніків: дружина, син і його дружина, внучка Соломія-Вікторія, дочка рідного брата Ольга (магістр ІНЕМ), дочка двоюрідного брата Христина (вже захистила дисертацію й працює в Політехніці). Внук Олексій закінчив Техніко-економічний коледж, що при Політехніці. Правда, вчився в Українській академії друкарства, та оскільки займається баскетболом, його запросили у політехнічну команду баскетболістів. Влітку часто буваю в селі й щоразу зустрічаюся з 200-літнью грушкою, доглядаю за великим садом, вирощую полуниці, кавуни, дині, льон, жито… Продовжую збирати відомості про видатних людей села, хочу видати книжку про них. Хотілося б на офіційному рівні відкрити музей. Це найважливіше.