Запис вебінару «Особливості вступної кампанії 2017 року»

Керуючий справами Львівської політехніки Роман Корж перетинає свій життєвий екватор

16 травня 2014, 12:24
Борис Козловський, прес-служба Львівської політехніки

Колись письменник Петро Павленко сказав: «Життя – це не прожиті роки, а ті дні, які затримала пам’ять». Тобто найважливіші, найяскравіші миттєвості. Із керуючим справами Львівської політехніки Романом Коржем ми перегорнули далеко не всі 50 сторінок його життєвої книги.

– Знаю, Романе Орестовичу, що Львівська політехніка – єдиний запис у Вашій трудовий книжці. Очевидно, мріяли про фах інженера-радіотехніка ще зі шкільної лави?

– Не буду, як кажуть, прикрашати дійсність. Після десятого класу був на роздоріжжі. Річ у тім, що у шкільні роки я добре грав у футбол. На час закінчення львівської школи № 64 (це на Левандівці) вже був у складі футбольної команди «СКА-Карпати». Дуже сильна студентська футбольна команда була тоді у Торгово-економічному інституті. І футболістам туди було значно легше вступити. Але таких розумних знайшлося забагато і для мене місця не було. Моїми улюбленими предметами у школі були математика і фізика. Тому вирішив вступати у Львівську політехніку, на радіотехніку.

– Вступили з першого разу?

– Так. Я добре вчився, мав хороший атестат. Але мама вирішила мене ще підтягнути з математики. І знайшла цікавого репетитора. Ним виявився випускник Московського державного університету, тоді науковий працівник Інституту прикладних проблем математики і механіки АН України Петро Каленюк, нині директор нашого ІМФН. Мама приходила до нього і казала: «Що ви зробили з моїм сином? Він тепер хоче стати математиком…».

– Думаю, що студентом Ви були цілком успішним, а як потрапили в науку?

– Це був другий курс. На одній із пар викладач Володимир Павлиш поставив мені на тему лекції запитання. Я не зміг відповісти. Стало соромно. Підійшов до нього після занять і відповів. Очевидно, це приємно здивувало Володимира Андрійовича, і він запропонував займатися з ним наукою в лабораторії НДЛ-61. То була, як колись казали, кузня наукових кадрів. Загальне керівництво здійснював професор Володимир Коваль. З неї вийшли теперішні професори Федасюк, Лобур, доцент Фармага, інші науковці.

– Кого з викладачів згадуєте з особливою приємністю?

– Багатьох. Але, думаю, ніхто не образиться, якщо виокремлю Любов Іванівну Закалик і Богдана Андрійовича Мандзія. Вони, як ніхто, могли навчити студента вчитися, а викладача – навчити викладати… У березні 1991 року захистив кандидатську дисертацію під керівництвом Володимира Павлиша.

– У Вашій трудовій біографії є стрийський період…

– Це вже пов’язано з моїм особистим життям. Наступного дня після сумнозвісного ГКЧП, яке сталося 19 серпня 1991 року, я зі своїм шкільним другом Олегом Лихачем (нині заслужений артист України) поїхав відпочивати у наш табір у Чинадійово. Там і познайомився з майбутньою дружиною Галиною. Спочатку жили в гуртожитку № 2, а потім переїхали до її батьків у Стрий. Електричку Львів – Моршин згадую з ностальгією. Пасажирами її були і професори Політехніки, і головні інженери львівських підприємств, і військові… Під стукіт коліс вели цікаві розмови, відзначали свята, дні народження. Часом був такий стомлений, що прокидався у Моршині і змушений був повертатися до Стрия. Володимир Андрійович запропонував мені очолити Стрийську філію Інституту підприємництва і перспективних технологій. Саме мені випало будівництво нового корпусу філіалу. Одного разу до Стрия на оглядини приїхав тодішній ректор Юрій Рудавський. Якраз тоді створювалися навчально-наукові інститути. Юрій Кирилович запропонував мені посаду декана базової освіти Інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки. Наступна кар’єрна сходинка – начальник навчально-методичного управління. На той час Юрій Бобало був уже першим проректором. Ми з одного інституту, контактували по роботі, але відтоді почалася тісніша співпраця, тим більше, що наші кабінети були поруч – аудиторії 205 і 206. Без жодних вагань прийняв пропозицію Юрія Ярославовича, коли він вже став ректором, обійняти посаду керуючого справами.

– Чесно кажучи, мені ця посада видається канцелярською, рутинною. Робота з паперами…

– За кожним листочком справи – живі люди, реальні проблеми, у які треба зануритися. Один із моїх обов’язків – забезпечення роботи ректорату. А ще під моєю опікою – коледжі. Починали з одного коледжу, тепер у нашій структурі їх 7, невдовзі буде восьмий… Та основна моя посада – доцент кафедри електронних засобів інформаційно-комп’ютерних технологій. Не полишаю викладацької і наукової роботи – читаю лекції, веду практичні заняття. Працюю над докторською дисертацією під науковим керівництвом професора Андрія Пелещишина, тема якої відповідає вимогам часу.

– Я був вельми подивований, дізнавшись, що Ви, батько, трьох дітей, ще очолюєте батьківський комітет нашої гімназії. Є чимало батьків, яких на збори не затягнеш…

– Та ми ж заради дітей і живемо! Спочатку очолював батьківський комітет класу. Ми провели всі ремонти, організовували туристичні поїздки… І зараз живу повсякденними турботами гімназії. Приємних клопотів у мене додалося: старша доня Христина-Марія подарувала нам онучку, і я вже дідусь…

– Починали ми розмову про спорт. Для того, щоб витримувати такий ритм роботи, такі навантаження, необхідна добра фізична форма…

– З великого спорту я давно пішов. Але залюбки граю з сином у футбол. А у великий теніс Богдан уже обігрує мене… Не виключаю, що буду ще грати за ректорат у волейбол чи міні-футбол. Кажуть, у 50 життя тільки починається…