У ч. 27 «Аудиторії» багатолітній директор Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки Олександр Шишка розповів, як студенти з інших країн почали навчатися на різних факультетах тодішнього інституту. Сьогодні він згадує курйозні випадки, пов’язані з навчанням і перебуванням у Політехніці іноземців.
Курйозні випадки
Для нас в’єтнамці – всі на одне обличчя. Декан з роботи з іноземними студентами Євген Тирман мав спеціальний записничок, де на кожній сторінці була фотографія студента з короткою інформацією. Приміщень тоді було малувато, деканат розміщувався в одній великій кімнаті. Він сидів у кінці за своїм столом. Доки іноземець доходив від дверей до його столу, він швиденько прогортав свою «картотеку», знаходив потрібну інформацію і міг вільно говорити зі студентом.
У Раді дружби виходила стінна газета. Якісь матеріали готували іноземці, щось наші студенти. І художник намалював для одного з номерів таку картинку: троє дітей, які символізують дружбу трьох рас, тримаються за руки. Білий хлопець був у костюмчику й піонерському галстуку, жовтошкірий був зображений теж у костюмчику й у «в’єтнамках», а африканця намалювали босим. І ось одного дня ми в комітеті комсомолу дізнаємося, що в середовищі африканських студентів відбувається якесь бурління. Виявляється, вони відчули себе ображеними, що їх представили як таких відсталих, які навіть не мають взуття.
У нас не відчувалося якогось матеріального розмежування серед студентів-іноземців. Ніби всі були однакового походження. Одного разу викликають нашого секретаря комітету комсомолу в ректорат і кажуть, що до нас звернулася група сомалійського ансамблю – артисти, які виступають у Львові в філармонії, що вони хочуть дати концерт для студентів Політехніки. То було несподівано, адже всі контакти з іноземцями контролювалися. Чому раптом якісь сомалійці, які не мали до нас жодного стосунку, проявляють таку ініціативу? Стали з’ясовувати. Виявляється, на радіофакультеті був студент-сомалієць. Однокурсники десь йому поскаржилися, що квиток на вхід на той концерт у філармонії коштує дорого, тому вони не мають можливості піти на нього. Виявляється, той студент був сином одного високопоставленого сомалійського працівника уряду (завідував фінансами чи чимось таким). Він пішов до керівника оркестру і позаяк був сином чиновника такого рангу, йому не відмовили й погодилися дати такий безоплатний концерт. Так що автобусів не купували, але отакий випадок був.
На хімічному факультеті на технології переробки нафти цікаві були також студенти-індонезійці. Це невелика група, з вісім хлопців – таких підтягнутих. Ходили чутки, що це офіцери індонезійського військово-морського флоту, спеціалісти з нафти. Серед них було кілька комуністів. Потім, коли Сукарно скинули (1967 – Т.П.), ті комуністи навіть не виїхали назад в Індонезію, а один із них Сорото – я потім зустрів його 1974 року – вступив до нас в аспірантуру, а в проміжку між закінченням університету й аспірантурою навіть працював бригадиром у колгоспі. Згодом закінчив аспірантуру і, мабуть, таки виїхав.
Була комедія зі студентом із Куби. Він приїхав до Львова 1961 року. Серед львівських журналістів хтось пустив чутку, що він був у партизанських загонах із Фіделем Кастро. І вся львівська журналістика кинулася на нього. Його довели до такого стану, що він уже не витримував. Якось мені потім казав: та я з ними не був і близько, я бачив Кастро, як ви можете бачити Хрущова, може, ще далі. А кожен хотів від нього якихось цікавих подробиць. Одного разу сталося так, що його журналісти штурмували в гуртожитку. Він перепросив, що йому треба вийти, пішов у сусідню кімнату і через пожежні сходи втік. Потім то дійшло до деканату, а він сказав, що все розповів уже тисячу разів, а йому далі не дають спокою.
Крім «поїздів дружби», великою подією для нас був так званий інтернаціональний туристичний похід, який відбувся 1984 року в травні (тодішній «Радянський студент» – тепер «Аудиторія» – навіть публікував статтю про цей похід). Тоді ми здійснили таку поїздку в Карпати.
Вирішено було зробити екскурсію на скелі Довбуша в Бубнище. Тепер це туристичне місце, а тоді то була дика місцевість (місцеві мешканці довго згадували: «А, то це ви нам чорношкірих привели!»).
Ми мали переїхати через річку Стрий, щоб дістатися села Труханів. Але два дні перед тим пройшли зливи, дощі знесли міст. Ми проїхали 5 км далі, зупинилися на базі дитячої туристичної станції «Карпати», звідти пішки пішли через гору Ключ – досить високу. Найлегше було студентам арабам з Іраку. Вони горяни, тому їм подолати гору було легко. Гірше з в’єтнамцями. Вони брали зі собою речі у валізах. Коли ми думали, що доїдемо автобусом до селища, то валізи не заважали. Але коли довелося тягнути їх через гору 900 м (927 – Т.П.), то була складність. Але в’єтнамці оперативно зорієнтувалися. Вони вирізали з ліщини такі довгі патики, на обидва боки повісили по валізі – і так ішли з валізами на плечах. Точніше, бігли, щоб валізи не натирали плечі.
Ми часто виїздили в інші міста, містечка зокрема й до Старого Самбора, цю поїздку організував тодішній райком партії. Загалом рух іноземців територією області був обмежений, але нам дозволили. І ось ми під вечір приїхали туди, в клубі зібрався народ. Ми на сцені, виступили африканці, в’єтнамці. Як завжди, в кінці – застілля. Але раптом перед виступом до мене приводять 4 чи 5 молодих дівчат, познайомили: це наша творча молодь. Я покивав головою – та й все. Після концерту запрошують нас на якусь вечерю (фуршетів тоді ще не знали, а тому то було солідне застілля). Заходжу, а дівчата сидять через одне місце, здивувався. А в’єтнамців, африканців посадили поміж ними. Потім начальник райвідділу мені каже: «Ти понімаєш, надо било дєвок подобрать такіх, чтоб оні там нє брикалісь. Так ми по целому району етіх 5 чєловєк іскалі». Скінчився обід, ми сіли в машину й поїхали до Львова – обійшлося без ближчих контактів. Так що стосунки між нашими студентами й іноземцями на ті часи були приязні. Інцидентів великих я не пригадую.