Слова фантастичного світу: розмова з письменником Олександром Левченком

Яна Панчишин, студентка кафедри журналістики та засобів масової комунікації
Олександр Левченко

Олександр Миколайович Левченко (народився 8 грудня 1960 року, с. Антонівка, Володимирецький район, Рівненська область) – український письменник-фантаст, науковець, кандидат технічних наук, фахівець у галузі інформаційних технологій, працівник Центру комунікацій Львівської політехніки. Як письменник публікується з 1992 року. Його твори виходили в альманасі «Світ пригод», журналі «Наука-Фантастика», львівському виданні «Фіра», українській «Роман-Газеті», журналі «Дніпро», альманасі «Український фантастичний оглядач (УФО)». Автор п’яти книжок фантастики: «Я, Володар…», «Чужий світ», «Диявол добра», «Реальна мандрівка», «Машина для вбивства».

– Пане Олександре, почнемо нашу розмову з запитання про ваш початок шляху в галузі фантастики. Як виник ваш інтерес до цього жанру і що вас надихнуло?

– Коли я був ще учнем, то активно ходив до бібліотеки й читав. Мені, звичайно, подобалися детективи, але в радянські часи їх було мало, значно більше – фантастики, зокрема й української. І коли я читав, то інколи думав, а що б сам міг такого вигадати? Звісно, я не хотів бути письменником, мене приваблювали математика й фізика. Та після того, як я закінчив університет імені Івана Франка, де вивчав прикладну математику, мені захотілося писати. І зовсім не статті, які належало публікувати як науковцеві. Починав я з гумористичних промов для неформальних кафедральних зустрічей, потім узявся за байки, одну з яких навіть опублікували в газеті ЛНУ «Каменяр», а потім захотілося більшого – писати художні твори.

– Які теми переважають у вашій творчості й чи відображають вони ваші наукові інтереси або особисті переживання?

– Найбільше мене цікавили стосунки, комунікації, співжиття з представниками інопланетних світів. Ну, починав я трішки з іншого: хоча це й було у межах інопланетної тематики, але коли я був молодим, то передусім хотів викласти на папері свої гумористичні ідеї. Так я написав серію невеличких повістей у жанрі гумористичної фантастики, яку згодом опублікували. Що ж до моїх наукових інтересів, то найкраще їх вдалося втілити в романі «Реальна мандрівка» про життя у віртуалізованому світі.

– Як ви почали публікувати свої твори?

– Після розпаду СРСР, коли спала хвиля зацікавлення всім українським, яке було заборонене при «совку», стало важко видати щось українською мовою. Це може здатись дивним, але у новоствореній незалежній Україні люди хотіли читати російською! Тоді ми створили віртуальну організацію українських україномовних фантастів (на моєму персональному сайті навіть відображено її історію), щоб допомогти видавати україномовні книжки. До речі, спершу, коли я почав писати, комп’ютерів не було, доводилося все записувати в зошиті. Але під кінець 1980-х з’явилися справжні персональні комп’ютери, і я пам’ятаю, як гордився, що надрукував своє перше оповідання на принтері (його, певна річ, не прийняли, додавши між іншим, що потрібно набирати текст на друкарській машинці). Згодом мене добре прийняли у львівській Спілці письменників, і я зрештою почав видавати свої твори: спочатку в періодиці, а потім – справжні книжки.

– Ваша літературна діяльність охоплює як оповідання, так і повісті та романи. Як ви вирішуєте, який формат краще підходить для вашої ідеї чи концепції?

– Спочатку приходять ідеї, потім починаєш розробляти їх конкретніше, придумувати головних героїв, сюжет – що там має статись. Якщо в тебе все швидко закінчується, то виходить оповідання. До речі, початківцям варто починати саме з них, а потім вже братися за романи. Але були за моєї пам’яті часи, коли видавці вимагали романи (звісно ж, російською) навіть від дебютантів, і ті – що найдивніше! – їх писали і навіть (це справді фантастика!) – видавали!

– Як ви вибираєте теми для своїх книг?

– Теми з’являються самі, я не знаю, як це працює. Щось прочитаєш або побачиш, і тоді виникає ідея – навіть не обов’язково відразу. Трапилась мені якось науково-популярна книжка про доколумбові плавання в Америку. Минув певний час – і раптом у мене виникає тема фантастичного роману, де герой живе в часи Римської імперії, змушений утікати з цивілізованих теренів – і це переростає у кругосвітню подорож. Я дуже хотів би реалізувати цю ідею, а також кілька інших, але зараз не найкращі для цього часи…

– Як ви оцінюєте еволюцію своєї творчості впродовж років?

– Моя еволюція відбулася, на жаль, не так, як хотілося б. На початках я хотів стати відомим письменником, щоб мої твори читало багато людей, і мати від цього достойні заробітки. Але у нашій країні в теперішні часи досягти цього дуже важко… Звісно, еволюцію мусиш пройти, якщо хочеш були письменником. Кожен початківець повинен працювати над собою, особливо над своєю мовою, розвивати уміння творити щось нове, бути достатньо ерудованим, щоб не втрапити в халепу. Проте є ще одна дуже важлива річ: письменником не може бути той, хто не спроможний придумати якихось нових історій, сюжетних ходів, нетрафаретних героїв. Скільки б ти не вчився на письменника, не ходив на тренінги, курси… Але якщо у тебе є творча уява і здатність викласти її вигадки на папері чи екрані комп’ютера – ти обов’язково повинен розвиватися, набувати досвіду і вдосконалюватися!

– У вас були випадки, коли відгуки читачів або обговорення ваших творів змінили ваш погляд на який-небудь аспект вашої літературної творчості?

– Ну, не те щоб аж так… Коли ще не було соцмереж, ми спілкувались на так званих форумах, де були присутні не лише письменники, а й читачі й узагалі всі, хто хотів чи випадково туди потрапив. Тоді несподіваним для нас стало те, що ми могли побачити, як ці читачі ставляться до письменників. Звісно, дехто заходив, щоб посперечатися з авторами, дехто користався нагодою, щоб якось уштрикнути чи навіть образити доволі відомих людей, але були й такі, що допомагали своєю аргументованою критикою. До речі, саме на форумі один з відвідувачів навів слова когось зі знаменитостей, вже не згадаю, кого саме: «Письменник – це не той, хто може писати, а той, хто не може не писати». Це мені запам’яталося.

– Насамкінець, пане Олександре, які ви бачите перспективи розвитку української фантастики? Що можете порадити молодим авторам?

– Звісно, книжки виходять навіть зараз. Є в соцмережах кілька груп, що займаються українською фантастикою, люди, які щось хочуть зробити, які пишуть і публікують свої твори. Хочу вірити в те, що все у нас буде гаразд. Але спочатку потрібно досягнути того, чого вже досяг світ. Неможливо мати розвинену літературу, не маючи повноцінного літературного процесу, критики, інституту літагентів, книговидання, доступу до кіновиробництва тощо – того, що вже давно є у цивілізованих країнах. А тим, «хто не може не писати», я раджу працювати, писати, публікуватися на сайтах, удосконалюватися. А далі – звертатись до видавництв, «паперових» чи електронних, прагнути до того, щоб видати професійний продукт. І відчувати, що потребуєш цього і що це тобі подобається!